3

Ми перебралися через завал і опинилися посеред темного тунелю. В ту ж мить по стінах забігали зайчики від трьох наших налобних ліхтарів. Четвертого не було, тому що Тихоня проводив тест-драйв свого ПНБ.

– Ну як обновка? – спитав я.

– Жити можна, але повнорозмірні кращу якість дають.

– А чого ти хотів: і рибку з'їсти, і на Харлей сісти? Так не буває. Скрізь є компроміс можливостей.

У тунелі слід рухатися обережно, адже тут міг знайти для себе притулок якийсь монстр або угрупування бандитів. Та й аномалії тут трапляються підступніші за ті, що бувають на відкритій місцевості. Їх може навіть Таран бува не помічає. Але поки все було спокійно. Шпала йшов попереду всіх і «засівав» дорогу болтами. Просто так, для вірності. Але поки нам зустрічалися тільки невеликі скупчення холодцю – кислотної аномалії, яку важко не помітити і без додаткових засобів.

В якусь мить у нас пройшов в головах писк на межі ультразвуку. І з темряви тунелю на нас кинулася зграя чорнобильських псів. Всі як один відкрили по ним вогонь. Від влучання куль у собак ті зникали. Це були фантоми псі-собаки, яких ця тварюка навіяла нам. Небезпека від цих фантомів була в тому, що при зіткненні з ними мозок продовжував вірити в примару. І вірив до такої міри, наприклад, фантомному укусу, що людина могла померти від больового шоку.

Для вбивства фантома вистачало будь-якої кулі, навіть «мілкашної». Тому всі перейшли на пістолети, щоб не витрачай кулі до «основному калібру». Всі, крім Тарана. У нього просто не було пістолета. Йому і без нього вистачало ваги. Але і вистачило розуму не стріляти зі своєї «автоматичної гармати» ще й перебуваючи позаду нас. Він просто був напоготові.

Тим часом, Тихоня пішов вперед, розмахуючи своєю катаною. Йому в окулярах-ПНБ було краще видно, що відбувається в темряві, ніж нам з ліхтариками, які вихоплювали лише шматки з темряви і не давали широкого огляду. Незабаром кількість фантомів зменшилася і ми почали швидше просуватися вперед. Схоже, що Тихоня зарубав одну собаку і рушив далі.

Так і виявилося. Ми натрапили на розрубане навпіл тіло псі-собацюри. Ці тварюки часто ходять парами: кобель і сука. Десь в темряві залишилася друга. Потім почулися тихі хлопки пострілів з ПБ і здавлене, але роздратоване «Твою ж матір!». В цей же момент перестали з'являтися нові фантоми, хоча ми продовжували чути собачий рик. Кинувшись на звук, ми побачили поваленого на землю Тихоню, а на ньому був собака, який намагався вчепитися йому в горло. Псина направила всю свою мозкову діяльність на те, як би загризти Тихоню і вже не в змозі була відволікатися на штампування нових фантомів в наших свідомостях. Напарник пручався, намагаючись задушити мутанта. Дружно вирішивши не чекати результатів спарингу, ми нафарширували пса свинцем.

Після перевірки на цілісність поваленого і мало не загризеного Тихоні, ми вирушили далі. Сам же Тихоня виявився повністю цілий, ні подряпини, якщо не брати до уваги невеликого забою на потилиці від падіння.

Через півгодини ми вийшли з тунелю і вже стояли на дорозі посеред Чорного лісу. Ліс був невеликий, але надзвичайно густий. Густий настільки, що навіть вдень тут було якось темнувато хай і в сонячні дні. А якщо врахувати, що в Зоні вічно похмуро, то ліхтарі можна було і не вимикати.

На відкритій місцевості рухалися ми вже на звичній для нас високій швидкості. А чого нам соплі жувати? Час не чекає. Не доведи Зона, хтось врожай збере замість нас. І так день втратили.

Більшість сталкерів виходять на пошуки артефактів одразу після викиду і повертаються максимум на третій день (це якщо далеко піти і багато всього знайти, що аж нести важко). А потім сидять в своєму улюбленому барі до наступного викиду і пропивають зароблені гроші. Виходив замкнутий цикл, не часто бувало, коли сталкер до початку нового викиду був з грошима. Точніше вони у них були, але це вже залишки колишньої розкоші. І це була основна біда одинаків. Вони вважали, що в команді вони зароблять ще менше, адже нагороду довелося б ділити на всіх, а не на одного. Але команда, особливо добре згуртована, могла дати відсіч більшості монстрів, та й з бандитами легше воювати. До того ж, якщо ходка виявлялася дуже вдалою, то команда могла більше забрати, ніж одинак. Ось в кланах, таких як Долг або Воля, заробити було важко. Бо вони ставили перед собою завдання не заробити грошей, а досягнення ідеологічних ідеалів, пов'язаних із Зоною. Тому людям, які прийшли в Зону заради грошей в подібних організаціях робити було нічого.

Ми теж були, по суті своїй, командою одинаків. Правда, спочатку заради грошей в Зону прийшов тільки Шпала. Згодом для нього, як і для всіх нас, Зона стала чимось особливим. Ми не воювали з нею як Долг, ми не намагалися зрозуміти її як міфічний клан Чисте небо, ми не боролися за її свободу як Воля. Ми просто жили в ній. Зона встановлює своєрідний ментальний контроль над тими, хто сюди потрапив.

Одиниці змогли вирватися з її потужних лап і піти з Зони. Але не повністю. Їх подальша діяльність була пов'язана з Зоною. В тій чи іншій мірі. Повністю порвати з нею не зміг поки ніхто. Зона була як перше справжнє кохання – ніби й у розлученні, але тягне. Були навіть такі успішні одинаки, яким вдавалося зірвати джек-пот. Вони збирали манатки і тікали зі Зони, як ошпарені. Грошей, які вони тут заробили, вистачило б на безбідну старість. Але не могли не повернутися. Там, на Великій землі, було якось не так. Одні, за звичкою, були в постійній напрузі, чекаючи небезпеки за кожним рогом; іншим, навпаки, не вистачало напруги, для них все було якось нудно і наївно. Таке трапляється з солдатами, які побували в гарячих точках. Не зважаючи на те, що там було справжнє пекло, вони хочуть туди повернутися. І чим страшніше там було, тим сильніше хочеться назад. Через рік, а то й менше, вони кидали свою сите життя, здмухували пил зі спорядження і стрімголов мчали назад, в Зону.