1

Дощ. Знову дощ. Ну скільки можна? Якби народ в Зоні не дох пачками від чужих куль, вони б здихали від власних. Тут триста шістдесят разів на рік йде дощ — ідеальне місце для того, щоб стати суїцидальником.

Прокидатися з бодуна важко і неприємно. Знайти б того гада, що вигадав фразу: «В Зоні не п'ють, в Зоні лікуються». Ох ми вчора полікувалися. Ні, це ж треба було вчора так нажертися? Та й не набиралися ми особливо, випили всього лише по півлітра домашнього вина на рило. Але розвезло нас по-дикому.

І так, для початку треба збагнути де я. Під дахом. Вже добре. Їдемо далі — яким дахом? Товсті балки, штукатурка ще в хорошому стані. Я в своєму будинку, в своїй кімнаті. Життя починає налагоджуватися. Чому мені так незручно лежати? Я на підлозі. Ну ось і перша прикрість за сьогодні, і щось мені підказує, що не остання. Намагаюся встати, щоб лягти на ліжко, яке стоїть поруч. Ой Боже, як мені кепсько! Зараз вчорашня закуска вирветься на волю. Ні, краще я полежу на підлозі, закривши очі, хребет порівняю.

В цей момент до мене зайшли двоє моїх друзів — Таран і Шпала.

— Шпала, а він живий? — зі страхом в голосі спитав Таран.

— Ой, я вас прошу, з чого йому вмирати?— з незмінним одесько-єврейським акцентом вимовив Шпала.

— Так він же все лежить і лежить, ще й не ворушиться. Ми його вчора як тут залишили, так він і валяється.

— Ну помацай пульс, якщо так за нього переживаєш.

Таран нагнувся помацати пульс у мене на шиї, але в цей момент я мовив:

— Знаєш, Таран, я так шкодую, що вчора не помер. Мені зараз так кепсько.

Сказав я це в такий момент, що Таран ледве на ногах встояв з переляку.

— Дурень ти Козак, і жарти в тебе дурні.

— Хлопці, є що попити?

— Ні, Козак, ти таки починаєш спиватися. Тобі вчора було мало? — з усмішкою запитав Шпала.

— Дурень, я води прошу, а не пійла.

Таран дістав флягу і почав її перевертати над моїм обличчям. Я тут же відкрив рот, намагаючись заковтнути воду, яка хлюпала по всьому обличчю. Вгамувати спрагу не вдалося, але після такого своєрідного душу мені полегшало. Я встав, струсонув головою, підійшов до столу і взяв із нього свою флягу, але вона виявилася порожньою. Друга неприємність за ранок.

— Таран, ти все вилив?

— Угу, все на тебе, алкаша, перевів.

— Іди на Північ. Шпала, водичка є? — максимально жалібним голоском запитав я.

— На, — видав той і потягнув мені флягу.

Вода була холодна і дуже смачна. Завжди, коли дико хочеш пити, вода набуває смак. Цей смак описати неможливо, але він чудовий. І в цей момент в кімнату ввійшов Тихоня. Їй богу, потрібно поставити замок на двері, а то ходять без стуку. Нахабство!

— Похмеляєшся. Ну-ну,— як завжди сухо і без інтонації видав Тихоня.

Були ми невеликою командою сталкерів-нейтралів і знали нас як Рентгени. Прізвисько таке ми отримали, тому що практично не пили спиртного і взагалі не вживали горілки. На тлі цього факту всі сміялися, що ми не виводимо радіацію з себе і повинні фонити по-чорному. Ось тому з легкої руки Бармена і отримали назву «Рентгени». Ми ж не пручалися такому найменуванню команди і нам навіть трохи лестила таке істинно сталкерівське прізвисько. Була ще одна легенда, яка пояснювала таку назву: до приходу Тарана всі члени команди були 1986 року народження, а Тихоня і я ще й чорнобильці. Тільки він з самого Чорнобиля, а я з Прип'яті.

Мешкали ми в селі, яке ще до першого вибуху називалося Іловниця. Вибрали собі найбільш вцілілі дві хати та зробили з однієї житловий будинок, а з іншого склад і майстерню, хоча називали це штабом. В будинку в нас було в кожного по кімнаті. Я мав найбільшу і на те були свої причини, а Тихоня вирішив жити в коморі якійсь, в яку ледве ліжко помістилося. Ну це його рішення. У будинку знаходився досить глибокий льох, в якому можна було легко пересидіти викид.

Штаб ми зробили в колишньому приміщенні сільради. І близько — навпроти, через дорогу; і більш надійно — будинок цегляний, а не дерев'яний, в якому ми жили. Але там у двох з чотирьох кімнат фон добряче перевищував усі допустимі норми, тому жити там було неможливо, а ось зберігати хабар і радіоактивні артефакти сама Зона веліла. Там же у нас була і майстерня, в якій лагодили і вдосконалювали своє добро.

Кожного з нас у Зону привела своя дорога, у кожного була своя причина прийти сюди, але нас це не сильно цікавило. Всім нам не було діла, хто ти був до Зони, було важливо, який ти в Зоні.

Вчора Шпала з Тараном відразу після викиду пішли за хабаром, а замість цього притягли чотири літри домашнього вина з якогось хутора. Судячи з вигляду пляшок вино було зроблене ще до першого вибуху і мало дику витримку. Так і виявилося. Перевірка на радіоактивність показала, що все в нормі. Взагалі «чисто». Не фонив не тільки вміст, але і ємності. Саме вино виявилося дуже непоганим, я б навіть сказав, що дуже смачним. Але дико кріпленим.

Не зважаючи на загальну байдужість до алкоголю, я був шанувальником хороших вин і набрався до поросячого вереску. Просто не міг зупинитися. Під час вживання напою богів я з криками «Будьмо!» спочатку перейшов у стадію «ще по одній і все», а потім в стадію «ще по одній і ...». Так і тривало, поки не опинився на підлозі в повній відключці.

В наслідок п'янки ми пропустили цілий день після викиду. А це не є добре, тому що все найцікавіше і найцінніше в Зоні з'являється після викиду. Таке собі перезавантаження системи з відновленням всього цінного і смачного. І якщо коли і треба йти за хабаром, то в перші дні після викиду, а краще відразу після нього.

— Оскільки всі в зборі, може підемо провітримося, за хабаром пройдемося, адже це не справа цілий цикл пропускати. І нічого за хабаром парами ходити, разом підемо. Вчора відправили двох, принесли, блін, артефакт виноробства.