Вступ

Сіре дощове небо. Таке враження, що на дворі жовтень місяць, а не середина серпня. У Зоні вічна осінь. Лише кілька тижнів пізньої весни в липні і пару тижнів ранньої зими в лютому. А все інше осінь. Пора року, напевно, перша аномалія, яка впадає в очі. Перестаєш вірити календарям. Та й навіщо сталкерам календарі? Інша справа військовим, їм він скаже, скільки ще до дембеля.

На відміну від інших країн, які оточили Зону Периметром, рідна Україна відправляла не професійних контрактників, а салаг-строковиків. Проте тут рік ішов за три. Але що з того толку, якщо третина з них повертається додому в цинку?

Повернемося до наших баранів, до погоди. Незважаючи на те, що над Зоною вічно хмари і практично регулярно дощ, вертушки літають не менш регулярно. То десант кудись перекинути треба, то вченим терміново щось доставити, то таке враження, що наші льотчики в бараках засмерділись, а в баках з'явилось зайве пальне, от і літають від нема чого робити. Не було жодного разу, щоби вдень всі вертушки стояли на базі. Хоча б одна, але десь літає.

Так і сьогодні. Приїхав на базу підполковник з двома вантажівками якогось наукового барахла і наказав терміново доставити це добро на базу вчених на Янтар. Для завантаження/розвантаження повинна відправитися друга рота, точніше, невелика її частина з восьми чоловік, включаючи сержанта Хоменка, або просто Хама.

Але що в цьому, на перший погляд, звичайному і навіть чимось рутинному завданні було не так. Підполковник прибув на базу не сам, а з цивільним. І підозріло було не те, що він прибув з ним, адже часто привозили ботаніків, щоб відвезти їх на Янтар, а в тому, який це був цивільний.

Він так само був схожий на вченого, як Хоменко на ніндзя. Якийсь безлад на голові, але при цьому видно, що все це тримається на лаку для волосся, в якихось джинсах, які виглядають якось по-жіночому, в незрозумілому бузковому плащику до стегон. Гомик якийсь. Звичайно, зрозуміло, що його сексуальна орієнтація не заважає йому займатися науковою діяльністю, але якось звичніше, що ботаніки до військових в халатах або в скафандрах приїжджали.

— Хоменко, тебе підполковник кличе, — підбіг дух з першої роти. — Та не кличе, а викликає, салага.

І він спокійним кроком побрів в сторону штабу. А чого йому бігати? Якщо без нього полетять, то він не проти.

— Викликали? — запитав, входячи в кабінет.

— Викликав. Сідай.

— Я присяду, сісти завжди встигну.

— Годі. Я тебе сюди покликав не жарти жартувати, а по справі. Зі мною прибув син генерала. Йому, бачте, екзотики не вистачає, гострих відчуттів захотілося. Ну його батько і вирішив у Зону звозити. Ближче до справи. Він полетить з вами, на Янтарі до нього приставлять двох військових сталкерів, поводять по околицям, поки ви будете барахло з гелікоптерів розвантажувати, і повернеться з вами.

— Це все добре, але при чому тут я?

— А при тому, що в разі надзвичайної ситуації, доглянь за ним. Сам розумієш, що тут буде, якщо його назад не довезти в нормальному стані.

— Не хочу здатися тупим, але хто за ним доглядати повинен: я або військові сталкери?

— Поки будете на Янтарі, він — головний біль сталкерів, а весь інший час — твій. Якщо вас зіб'ють, чого я сподіваюся не станеться, голову поклади, але що б цей крендель був живий до прибуття рятувальної експедиції! Вільний.

От так і буває. П'ять хвилин тому Хам був ледачим дідом, який тягнув службу. А тепер він дід, на якого повісили генеральського синка, ще й, схоже, нетрадиційної орієнтації.

Він вийшов в коридор і зустрівся зі своєю обузою. Худющий! Тьху! Була б воля Хама — його ще в польоті викинули посеред Зони на поталу місцевим тваринам, як спартанці вбивали дітей з відхиленнями. Так ні, бережіть це цабе.

Летіти військовим слід було на двох Мі-24. Хороша машинка, але свій потенціал вичерпала. НАТО вже давно переозброїли на більш нові машини, а наші все соки з радянської техніки смокчуть. Ні, звичайно, вертушки напхані новою електронікою. Але головне те, що з усіх літаючих проблем в Зоні є тільки мутанти-комарі та «Стінгери» у сталкерів. Перші гелікоптерам нестрашні, від других рятують купа датчиків і теплові пастки.

Хоча, раз на місяць який-небудь борт та не повертається. І є такі, які падають з тих чи інших причин, а є такі, які пропадають як в Бермудському трикутнику, що скільки рятувальних місій не відправляли, машини так і не знаходили.

«Ех, — подумав Хам, — краще б я там, на Бермудах, служив».

До того моменту, як він повернувся, все було завантажено і особовому складу видавали табельну зброю. Хам узяв свій АК-74 зі складним прикладом і пішов сідати на своє місце в машині.

— А що це за кадр летить у першій машині?! — перекрикуючи гул двигунів запитав Сява.

— Дуже важлива персона. Перебийніс наказав берегти його як зіницю ока.

— А хто він такий?

— Генеральський синок.

— А як на мене, генеральська донька.

Летіти над Зоною ще те задоволення. Відчуваєш себе як на сафарі, де від реву бабуїна киснуть мізки, а місцеві аборигени не проти запустити в тебе пару стріл калібром 5,45. Буває, прийде борт із завдання, а корпус машини більше схожий на друшляк, у пілотів замість мізків кисіль, дивує як вони ще й повернулися і не розбилися. До Янтаря від бази Іванково летіти хвилин тридцять, якщо без пригод. Хам сів на сидіння позаду, відкинувся на спинці та спробував ні про що не думати: ні про бандитів під ними, ні про свій геморой в бузковому плащі.

Десь через двадцять хвилин польоту їх непогано трусонуло і машину почало дико обертати навколо вертикальної осі. Сила обертання була такою сильною, що все, що не було закріплено опинилося під лівим бортом. Серед незакріплених речей виявилися і пасажири. Якимось дивом Хам пристебнувся і був єдиним, хто залишився на своєму місці. І раптом в гелікоптер щось вдарилося, точніше, він вдарився. Об землю.