Розділ 23

Юліана сиділа нерухомо, її пальці так міцно вчепилися в оббивку крісла, куди вона опустилася після нашого поцілунку, що кісточки пальців побіліли. Її дихання було уривчастим, ледь чутним  крізь щільно стиснуті зуби.

Вона була єдиною живою душею, якій я довірив цей вантаж за всі вісім років мого перебування в кам’яних стінах «особливого режиму». Вісім років я тримав ці спогади під замком, пережовуючи їх наодинці з собою під час безсоння, а тепер вони висіли в кімнаті, огидні й оголені.

— Натане... — її голос здригнувся, надламався і стих, а потім повернувся пошепки. — Ти справді... вони справді це сказали? Що ви можете... «розважитися»? А вранці просто стерти все ракетою? Тих дівчат... Справді?

Я дивився їй прямо в очі й бачив там застиглий жах та відразу. 

— Так, — відповів я. — Для них це була оптимізація витрат. Ракета коштує дешевше, ніж довічне мовчання свідків і розголос у пресі. А дівчата... вони не були для них людьми. Це був «відпрацьований матеріал». Покидьок-генерал вважав, що робить нам послугу, дозволяючи взяти те, що все одно призначене на забій.

Юліана виглядала так, ніби її вдарили під дих, і цей удар вибив з неї не просто повітря, а саму віру в те, що світ може бути безпечним. Її обличчя зблякло, очі стали величезними й темними, наче два глибоких колодязі, в яких відбивалося почуте мною жахіття.

Вона почала повільно підійматися. Її рухи були невпевненими, наче вона раптом забула, як керувати власним тілом. Ноги тремтіли, і на мить мені здалося, що вона впаде прямо тут, біля моїх ніг.

— Юліано... — покликав я її, зробивши крок назустріч, але вона навіть не здригнулася.

Жінка не дивилася на мене. Вона дивилася крізь стіни, крізь час, прямо в той підвал, який я їй щойно описав. Юліана повільно розвернулася і пішла в бік спальні, тієї самої кімнати, де я утримував її.

— Юліано! — я гукнув голосніше, відчуваючи, як у грудях підіймається незрозуміла тривога.

Вона не озирнулася. Навіть плече не здригнулося. Юліана йшла вперед, мов тінь, що повертається у свою темряву. Дійшовши до дверей, вона зайшла всередину і зачинила їх за собою. 

Я залишився стояти посеред вітальні. Рука, яку я простягнув до неї, так і залишилася висіти в порожнечі. Я не пішов слідом, бо знав, що зараз мої слова будуть лише отрутою. Певні речі неможливо «розчути» назад. Певні істини роз’їдають душу, як кислота, і людині потрібен час, щоб зрозуміти, чи зможе вона жити далі з діркою в серці.

Сів на підлогу, спершись спиною на холодну стіну. За дверима панувала мертва тиша. Я знав, що Юліана зараз там, на ліжку, намагається зібрати свій розбитий світ докупи. А я просто сидів і чекав, дозволяючи тиші поглинути нас обох. Я дав їй правду, якої вона просила, але тепер я бачив ціну цієї правди.

Вона була занадто важкою для нас обох.

***

В’язниця ADX Florence, кабінет начальника Адамса

Сорок вісім годин тому я вважав, що контролюю найзахищенішу в’язницю у світі. Зараз я відчуваю, як стіни цієї фортеці стискаються навколо мене, перетворюючись на пастку.

Минуло дві доби з того моменту, як Натан Брукс – колишній підполковник елітного «Титану» і засуджений убивця власного командування, переступив поріг мого закладу і зник у тумані Колорадо. Разом із ним зникла вона. Доктор Юліана Рід…

Я запалив сигарету, хоча правила закладу це суворо забороняли. До біса правила. У мене на руках надзвичайна ситуація федерального масштабу. Мої люди перевернули догори дриґом кожну тріщину в штаті, але Брукс наче розчинився в повітрі. Він – майстер розвідки, фахівець із виживання, і тепер у нього є заручниця. Або спільниця?

На моєму столі  гора тек. Я підняв усі записи їхніх сеансів. Переглянув години відео з камер спостереження в кімнаті для допитів. На екрані монітора вона: тонка, інтелігентна жінка з уважним поглядом, нахиляється вперед, ловить кожне його слово. Її нотатки... я почав їх перечитувати втретє.

— «Пацієнт виявляє ознаки глибокої моральної травми, але зберігає стабільність...» — я прочитав це вголос, відчуваючи, як у горлі гіркне від диму. — Занадто зацікавлена. Ти була занадто зацікавлена ним, Юліано.

У звітах я бачив те, чого не помітив раніше. Докторка не просто лікувала його, а вивчала. Вона знімала з нього шари захисту, як шкіру з яблука. Я був упевнений: Брукс викрав її, щоб використати як прикриття або як живий щит. Юліана була ідеальною жертвою. Жінка, яка не вийшла на роботу, не відповідала на дзвінки, якої не було вдома, коли туди ввірвалися федерали.

Але щось у цій картинці не сходилося. Дещо муляло мене з самого ранку. Якась дрібниця в її документах, яку я вважав технічною помилкою.

Я натиснув кнопку селектора.

— Стіве, виведіть мені на екран результати запиту до державної психіатричної лікарні штату Огайо. Там, де наша докторка Рід проходила резидентуру.

За хвилину екран блимнув, завантажуючи файл із грифом «Конфіденційно». Я чекав побачити звичну біографію, підтвердження дипломів і сертифікатів. Та файл відкрився і я відчув, як крижаний холод пробіг моїм хребтом.

У верхньому куті документа значилося: Юліана Рід. Статус: Безвісти зникла.