Розділ 21

Це була найтемніша ніч у моєму житті. Ми йшли двома групами. «Титан-1» – я і четверо бійців через дах, «Титан-2» – через технічні виходи підвалу. Жодних ліхтарів, лише зеленкувате мерехтіння приладів нічного бачення.

Я дав сигнал. Тейлор тихо зняв вартового на даху. Тіло підхопили раніше, ніж воно торкнулося бетону.

— Вхід, — видихнув я в гарнітуру.

Ми посипалися всередину через люк. Повітря тут було іншим. Воно було просякнуте нудотним коктейлем із дешевого парфуму, хлорки, перегару та запаху крові. Рухалися тихо, стріляли з глушниками. Охоронці біля сходів сповзли по стіні, залишаючи на обшарпаних шпалерах темну смугу. Жодних криків. Тільки сухий стукіт гільз об землю.

Спускалися на другий поверх. Тут почалося справжнє пекло.

За одними з дверей почувся сміх. Я вибив замок ногою. В кімнаті було троє: двоє бороданів у камуфляжі без розпізнавальних знаків і білявка. Вона лежала на матраці, прикута ланцюгом до рами ліжка, з кляпом у роті. Її очі були наповнені жахом, ніби вона прийняла свою смерть і просто чекала, коли все закінчиться.

Один із бороданів потягнувся до пістолета на тумбочці. Тейлор всадив в нього кулю раніше, ніж той відірвав руку від стегна. Він хрипів, просив про помилування, а я дивився на дівчину. Вона навіть не здригнулася від пострілу, просто дивилася в стелю.

— Чисто, — кинув я через плече. — Рухаємось далі.

Ми зачищали кімнату за кімнатою. У коридорах валялися використані шприци, брудні рушники й розкиданий одяг, що більше нагадував ганчір’я. В іншій кімнаті ми знайшли ще п’ятьох жінок. Вони сиділи в кутку, збившись у купу, наче цуценята. Їхні тіла були вкриті синцями та опіками від сигарет.

— Командире... — голос Уайта в рації здригнувся. Це був чоловік, який пройшов три ротації в піхотному пеклі, але зараз його нудило. — Командире, тут... тут не просто бордель. Тут розплідник.

— Працювати! — відрізав я, хоча всередині мене щось почало тріщати. — Ціль №1! Шукайте покидька!

Ми знайшли його в кабінеті в самому кінці коридору. Він намагався спалити папери. Виродок у дорогому шовковому халаті, що смердів страхом сильніше, ніж ми порохом. Коли двері злетіли з петель, він підняв руки, виючи про «права людини» та «міжнародний імунітет».

Я підійшов і вдарив його прикладом у щелепу. Не тому, що треба було заспокоїти, а тому, що мені хотілося почути хрускіт його кісток. Він впав, закриваючи обличчя.

— Ціль взята, — сказав я в рацію. — Об’єкт під контролем.

Я натиснув кнопку прямого зв’язку зі штабом. Генерал відповів миттєво.

— Доповідайте, підполковнику.

— Ціль №1 у нас. Ведемо первинний огляд. Об’єкт зачищено. Усіх бойовиків ліквідовано, — я зробив паузу, дивлячись на Уайта, який намагався накрити своєю курткою одну з дівчат у коридорі. — Генерале, тут ситуація... нестандартна. Тут близько десятка дівчат, думаю, що є і неповнолітні. Багато в критичному стані. Потрібна негайна евакуація, медики, психологи. 

У рації запала тиша. Довга, тягуча. Я чув лише тріск перешкод і важке дихання цілі на підлозі.

— Підполковнику, слухайте уважно, — голос генерала став цинічним. — Ніякої евакуації до ранку не буде. Ви зараз виводите Ціль №1 до точки «Б» самостійно. Тільки ви й ваш заступник.

— А люди? Мій загін? Жінки? — я відчував, як пальці стискають рацію так, що пластик почав тріщати.

— Загін залишається на місці до світанку. Нехай тримають периметр, — генерал зробив паузу, і я майже відчув його мерзенну посмішку через кілометри кабелів. — Слухай, Натане... твої хлопці добре попрацювали. Вони молоді, здорові чоловіки. Там у підвалі використаний товар, який завтра піде під нуль або зникне в інших звітах. Розумієш? Якщо твоїм бійцям треба зняти стрес... нехай розважаються. Ці дівки все одно нічого не розкажуть, ніхто не повірить шльондрам-наркоманкам. Нехай хлопці розслабляться, заслужили. А вранці ми просто зачистимо все вщент артилерією. «Випадкове влучання» у склад терористів. Сліди зникнуть разом із проблемою.

Я стояв нерухомо. Світ навколо став чорно-білим. Я дивився на Тейлора, який тримав на руках дівчину. Вона вчепилася в його бронежилет брудними пальцями, мов у рятівний пліт. Тейлор дивився на мене. Він чув усе. У нас у всіх був спільний канал.

— Ви чуєте, що ви кажете, генерале? Це цивільні! Це жертви!

— Це не жертви, Натане. Це використаний матеріал, — голос у рації став жорстким. — Виконуй наказ. Достав мені покидька. А хлопцям передай, що бонус від командування. Можуть брати будь-яку, яка ще дихає. Все одно їх ніхто не шукатиме. Кінець зв'язку.

Я повільно опустив рацію. У кабінеті панувала мертва тиша. Тільки «Ціль №1» на підлозі почав гидко сміятися, зрозумівши, що він – єдиний, хто звідси вийде живим і «цінним».

— Ви чули? — запитав я свій загін.

Бійці мовчали. Уайт повільно опустив автомат стволом донизу. Його обличчя перетворилося на маску з каменю. Тейлор обережно посадив дівчину на стілець і почав повільно знімати запобіжник на своєму пістолеті.

Я подивився на «Ціль №1». Потім на рацію. Потім на двері, за якими плакали зламані життя.

Роки на полігоні навчили мене виконувати накази. Батько вчив мене, що обов’язок понад усе. Система обіцяла, що якщо я буду ідеальним гвинтиком, механізм працюватиме правильно.