Розділ 19

Я заплющую очі й вдихаю на повні груди. Повітря входить різко, ніби я пірнаю. Усередині боротьба, не між страхом і бажанням. А між контролем і цікавістю. І цікавість перемагає остаточно.

Повільно видихаю. Розплющую очі й підводжуся з крісла.

Крок уперед дається важче, ніж я очікувала. Ще один і я вже надто близько. Я зупиняюся між його широко розведеними ногами. Позиція читається одразу, і це дратує. Але я не відступаю.

Я дивлюся на Натана зверху вниз. Його погляд темний, уважний. У ньому є задоволення, яке він навіть не намагається приховати. Він насолоджується цим моментом. Моєю нерішучістю. Моєю присутністю. Своїм контролем.

Натан не рухається.

Я повільно нахиляюся нижче. Мокре волосся ковзає по його щоці. Я відчуваю, як він дихає, але не здригається. Не тягнеться, не скорочує відстань. Натан дозволяє мені зробити все самій. Це частина гри й він у ній сильніший.

Між нашими обличчями залишається кілька сантиметрів. Занадто близько, щоб ігнорувати. Занадто далеко, щоб це вже було поцілунком.

Серце б’ється скажено. Я відчуваю його в кожному русі, у кожному вдиху. Чужий подих торкається моїх губ. Від цього всередині стискається все. Не від страху, а від солодкого передчуття.

Мені потрібно лише нахилитися вперед.

Один рух... Один сантиметр.. Одна помилка...

І все ж цей крок здається стрибком у безодню, в якій не видно дна. Я не бачу, що буде далі. Я знаю лише, що назад повернутися буде неможливо. Не такою, як раніше.

Я затримую подих на мить. Довше, ніж дозволяє здоровий глузд. Відчуваю, як напруга між нами стає майже фізичною, як вона тисне на груди, на горло, на свідомість.

Я ще не зробила вибір.

Але я вже тут.

***

Юліана нависає наді мною. Одна її рука впирається в спинку крісла поруч із моєю шиєю, друга звисає вздовж тіла. Між нами лічені сантиметри. Я відчуваю це не очима, а тілом.

Я вдихаю на повні груди.

Запах Юліани чомусь для мене такий спокусливий. Волога шкіра після душу, щось нейтральне з гігієни, і під цим її власний запах. Він б’є прямо в інстинкти. У в’язниці ти вчишся ігнорувати такі речі. Придушувати, ховати глибоко. Але тут, зараз, це пробиває захисти надто легко.

Збудження накриває тваринно. Мені хочеться податися вперед. Скоротити цю кляту відстань. Посадити Юліану собі на коліна, притиснути, відчути вагу її тіла, її напругу. Хочеться поцілувати грубо, жадібно, так, щоб стерти всі ці паузи й сумніви. Хочеться взяти її тут і зараз, довести, що контроль – не лише слова.

Я цього не роблю.

Стискаю кулаки на колінах так сильно, що нігті впиваються в шкіру. М’язи напружені, але я не рухаюся. Жодного сантиметра вперед. Якщо я зірвуся зараз, усе піде не туди. Це буде не її крок, а мій.

А мені потрібен її.

Я дивлюся на Юліану знизу вгору, не відводячи погляду. Бачу, як у неї тремтить подих. Як вона затримує його довше, ніж потрібно. Вона так само на межі. І це видно. Вона сильна, але цікавість уже тягне її вниз, ближче до прірви, яку вона сама собі окреслила.

Я чекаю.

Чекаю, коли вона піддасться не страху і не тиску, а власному бажанню зрозуміти. Коли вона пірне з головою, усвідомлено, без виправдань. Я хочу, щоб цей рух був її рішенням. Тільки тоді це щось означатиме.

Юліана надто близько, щоб я не відчував її тепло. Надто близько, щоб це було безпечно для нас обох. Але я тримаюся. Контроль – це не тоді, коли ти береш. Це тоді, коли ти можеш не взяти.

Я чекаю моменту, коли її губи нарешті торкнуться моїх і… це стається. 

Голодно, різко, без зайвих вагань. Юліана цілує так, ніби вирішила більше не думати, ніби все, що стримувала хвилинами до цього, проривається одним рухом. Її поцілунок жадібний, наполегливий, з бажанням утримати ініціативу, зафіксувати момент як свій.

Мене це зносить.

Я відчуваю смак її подиху, напругу в тілі, рішучість, яка ще секунду тому була сумнівом. Юліана хотіла цього. Зараз точно. І цього достатньо, щоб контроль тріснув.

Я різко нахиляюся вперед. Крісло скрипить, але я вже не сиджу відсторонено. Я відповідаю, забираю своє. Мій поцілунок накриває її повністю, з силою, з жаром, без обережності. Я цілую так, як довго не дозволяв собі цілувати нікого. Голодно, до межі, до втрати орієнтирів.

Відчуваю смак її рішучості: гіркий, як полин, і солодкий, як заборонений плід. Моя відповідь не залишає їй простору для маневру. Я забираю її подих, її ритм, її контроль. У цю мить я не «Реквієм», не в'язень і не вбивця. Я - єдине, що вона відчуває.

Юліана здригається. Її подих збивається і я відчуваю, як ініціатива вислизає з її рук. Вона ще тримається, ще відповідає, але тепер це вже мій ритм, моє рішення і моє бажання.

Я хочу її ближче. Хочу стерти відстань повністю. Хочу, щоб Юліана відчула, наскільки сильно я її хочу не тілом навіть, а всім, що в мені ще живе. Я стримую руки, але в уяві вони вже на її спині, на талії, притискають до мене так, щоб не залишалося сумнівів.