Розділ 18

Я дивлюся на Юліану кілька секунд, даючи тиші повиснути між нами. Вона сидить відкинувшись на спинку крісла, але напруга в ній відчутна. Між нами вона з моменту знайомства. 

— Про що ти хочеш поговорити? — питаю я нарешті.

Юліана не відповідає одразу. Чекає, мабуть, перевіряє, чи не продовжу я. Не продовжу, сам не почну жодну тему. Все буде тільки з її ініціативи.

— Я готовий відповідати на твої питання, — кажу я спокійно. — Але умови ті самі, що й у в’язниці.

Її брови ледь помітно зводяться.

— Якщо ти хочеш щось почути, — продовжую я, — тобі доведеться щось озвучити у відповідь. Або зробити послугу.

Я бачу, як Юліана напружується. Як у ній підіймається різка відповідь, вже майже на язиці. Очі темнішають, щелепа стискається. Вона хоче вдарити словом. Хоче показати, що я перегнув.

Але стримується.

І мені це не подобається.

Я хочу чути Юліану справжню. Не зручну, не ввічливу, не ту, яка підбирає формулювання, щоб нікого не зачепити. У цій жінці є внутрішній стрижень. Він відчувається в паузах, у погляді, у тому, як вона тримає спину. І ще є щось інше. Щось небезпечне. Я не можу поки що сформулювати, в чому саме це проявиться, але відчуття не зникає.

— Добре, — каже вона нарешті. — Тоді почнемо.

Юліана дивиться мені прямо у вічі, ніби хоче розгледіти душу. 

— Я хочу знати, чому ти стратив своє керівництво.

Питання звучить без осуду. Без Але я відчуваю, як усередині щось здригається. Юліана не питає про втечу. Не про мене і її. Вона лізе глибше.

— Це складна історія, — кажу я повільно. — І ціна за неї – не просто відвертість у відповідь.

— Тоді яка ціна? — питає вона одразу без страху та кокетства.

Юліана готова почути будь-яку відповідь і вже вирішувати, що з нею робити. Це ще одна причина, чому я не хочу її ламати.

Я нахиляюся трохи вперед, зменшуючи відстань між нами. Не торкаюся. Поки що.

— Поцілунок, — кажу я.

Жінка завмирає. Вона не очікувала саме цього, але швидко бере себе в руки. Її погляд стає гострішим.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— І ти вважаєш, що це адекватна плата за таку інформацію?

— Я вважаю, — відповідаю я спокійно, — що це справедливо. Ти хочеш зайти туди, куди я не пускаю нікого просто так.

Юліана мовчить. Дивиться на мене довше, ніж потрібно для простої відповіді. Я бачу, як вона зважує межі, які готова посунути. І це мовчання для мене важливіше за будь-які слова.

Я не переможець у цій ситуації. Переможців тут немає. Ми просто два об’єкти, що зіткнулися в космічному вакуумі, де немає сили тяжіння, крім тієї, яку ми створюємо самі. Я вимагаю поцілунку, бо хочу знати: чи витримає вона вагу тієї правди, яку я збираюся їй віддати? Чи її губи стануть мостом, чи вони стануть стіною, об яку розіб’ється мій спокій?

— Рішення за тобою, — кажу. — Я нікуди не поспішаю.

І це правда. Бо якщо Юліана погодиться, це буде не через страх. А якщо відмовиться, то я побачу ще одну грань її характеру. У будь-якому випадку я виграю.

***

Серце б’ється так, ніби намагається вирватися з грудей. Я відчуваю його в горлі, у скронях, у кінчиках пальців. Поцілунок? Натан говорить це спокійно, майже буденно, а в мені все вибухає.

Перед очима на мить спливає сон. Я пам’ятаю його надто добре, щоб списати на випадковість. Там я згорала від його поцілунків. Без страху і без спротиву. Це було безпечно, бо це був лише сон. Гра підсвідомості, реакція на напругу, на замкнений простір, на присутність чоловіка, який тримає контроль. Там я нічого не вирішувала. Там я просто пливла.

А тут він вимагає свідомого кроку.

Я дивлюся на Натана і розумію, що він чекає. Не тисне, не підштовхує, а залишає вибір мені, і від цього стає ще важче. Я не можу сховатися за примус. Не можу сказати собі, що мене змусили.

Думаю про ціну. Про те, що саме Натан пропонує обміняти. Інформацію на дотик. Відповідь на близькість. Це звучить примітивно, але насправді все складніше. Бо він не хоче мого тіла. Йому потрібен мій крок назустріч.

Чи варта ціна того, що я хочу?

Я шукаю мотиви Реквієма вже давно. Перекопала все, що могла. Звіти, свідчення, чутки. Усе зводилося до фактів, але ніде не було пояснення. Чому він стратив своє керівництво? Чому пішов до кінця? Чому не зупинився? Мотиву не існувало ні в офіційних матеріалах, ні в тіньових джерелах.

А без мотиву немає цілісної картини.

Я хочу зрозуміти Натана. Не виправдати, а саме зрозуміти. Побачити, що саме зламалося, де, в який момент. Я хочу зазирнути всередину, туди, куди він нікого не пускає. Це професійний інтерес, яким я прикриваю щось інше. Я це усвідомлюю.

Я хочу його пізнати.

І це лякає більше, ніж сама вимога.

Відчуваю, як у мені борються дві частини. Одна кричить, що це межа, яку не можна переступати. Що кожен крок у цьому напрямку стирає дистанцію, яка ще тримає мене в безпеці. Інша мовчить, але не відступає. Вона питає, чи готова я заплатити ціну за правду. Не абстрактну, а його ціну.