Розділ 17

Я чую стукіт у двері. Сильний, різкий, без пауз. За ним одразу ж голос Юліани. Зла, гучна, без спроб стриматися.

Вона кричить, що я покидьок. Каже, що міг би бодай раз подумати наперед. Що навіть у камері були базові умови, а тут ні вбиральні, ні можливості нормально привести себе до ладу. 

Я стискаю щелепи й видихаю.

Проколовся… Не з глобальним планом, а з дрібницею. Але саме такі дрібниці з’їдають контроль, якщо їх ігнорувати. Я підходжу до дверей і відчиняю.

Юліана стоїть на порозі. Розлючена, напружена, з бажанням мене вдарити. Простирадло обмотане навколо тіла наспіх, волосся розкуйовджене. Вона не намагається виглядати стримано. Вона виглядає так, як є.

— Мої права як людини порушуються, — каже вона одразу. — Ні вбиральні, ні банальної гігієни. Ти серйозно вважав, що це нормально?

— Не репетуй, — відповідаю спокійно. — Ходімо.

— Що?

— За мною.

Я розвертаюся і йду коридором, не озираючись. Чую, як Юліана вагається секунду, а потім іде слідом. Кроки різкі, демонстративні. Це мене влаштовує більше, ніж тиша.

Заводжу її у ванну кімнату. Простору, чисту, з душем і унітазом. Юліана одразу оглядається, фіксує деталі, розташування, двері. Я бачу це і нічого не коментую.

— Зачекай тут хвилину, — кажу я і виходжу.

Пакунки стоять у передпокої. Кур’єр привіз їх недавно. Я беру їх і повертаюся. Ставлю на край раковини.

— Тут базові речі, — кажу. — Гігієна. Одяг. Нічого особливого.

Юліана мовчки дістає все з першого пакета. Робить це повільно, з недовірою. Зубна щітка, паста, гребінець. В іншому лежить футболка, спортивні штани та білизна. Вона переглядає кожен предмет, ніби шукає підступ.

Потім завмирає.

У руці в неї пляшка рідкого мила.

— «Мангова насолода», — читає вона вголос і підіймає на мене погляд. — У тебе дуже сумнівні смаки.

Я закочую очі.

— Це було єдине, що було в наявності, — кажу сухо. — Не вигадуй.

— Звісно, — відповідає вона. — Дуже переконливо.

Я роблю крок до дверей.

— Не бійся, — кажу. — Спокійно займайся своїми справами. Я тебе не потривожу.

Юліана дивиться на мене уважно, ніби зважує, чи вірити. Потім киває, але без подяки.

— Побачимо, — каже вона.

Я виходжу і зачиняю двері ззовні, але цього разу не замикаю їх. Стою кілька секунд у коридорі, прислухаюся. Чую, як вмикається вода.

Добре.

Це не поступка, а необхідність. Якщо я хочу, щоб Юліана дійшла зі мною до кінця цього шляху, я не можу починати з приниження. Навіть якщо рішення вже прийняте. Навіть якщо вибору в неї немає.

Я йду далі коридором, знаючи, що цей дім уже не порожній. І що з цього моменту все стане складніше.

***

Я вмикаю воду і кілька секунд просто слухаю, як вона тече. Звук заспокійливий. Я знову оглядаю ванну кімнату, вже без поспіху. Вікна немає. Нічого нового. Що ж, принаймні тут є вбиральня. Після спальні без елементарних умов це відчувається майже як поступка.

Роблю те, що потрібно зробити в першу чергу. Без думок і без емоцій. Просто повертаю тілу відчуття нормальності. Чищу зуби, дивлюся на своє відображення в дзеркалі. Я виглядаю краще, ніж відчуваю себе. Це плюс.

Душ теплий. Вода змиває напругу, але не до кінця. Реквієм залишив мені спартанський набір, нічого зайвого. Проте й цього достатньо, щоб привести себе до ладу. Я мию волосся, плечі, руки. Закриваю очі лише на мить. Довше не дозволяю собі.

Я витираюся рушником і починаю одягатися. На підлозі лежить сорочка Натана, та сама. Я дивлюся на неї кілька секунд. У голові спалахує зайва думка, надто небажана. Я відводжу погляд і більше не дивлюся туди. Цей шматок тканини не має для мене значення.

Розчісую мокре волосся. Воно важке, холодне. Тут його не висушиш, і це дрібниця, але вона дратує. Ще одна річ, яку  я не контролюю.

Я відчиняю двері ванної й бачу, що коридор порожній. Завмираю на секунду, прислухаюся. Тиша… Жодних кроків. Жодного голосу. Я роблю крок уперед і минаю двері своєї спальні. Не зупиняюся, йду далі і бачу вихід.

Вхідні двері переді мною. Серце стискається так різко, що на мить перехоплює подих. Я знаю, що могла б побігти. Просто зараз. Різко смикнути ручку в надії, що вона піддасться. Вибігти з будинку і покластися на адреналін.

Але це надто просто.

Я зупиняюся. Дивлюся на двері ще раз і розвертаюся в інший бік. Якщо Натан дозволив мені до них наблизитися, значить, він цього чекає. Або йому байдуже. Обидва варіанти мені не подобаються.

Йду до вітальні. Реквієм спокійно сидить у кріслі. Ніби знає, що я прийду саме сюди. Погляд одразу фіксує мене, без здивування.

— Чому ти не спробувала вибігти? — питає він. — Тобі ніхто не заважав.

Я зупиняюся навпроти й дивлюся прямо на нього.