Розділ 16

Я довго не можу заснути. Лежу з розплющеними очима і дивлюся в темряву. Думки рвуться в різні боки, не складаються в жодну логічну послідовність. Я прокручую події, слова, дотики, шукаю помилки, моменти, де могла зупинитися раніше. Нічого не знаходжу. Реальність уперта і не піддається аналізу так, як я звикла.

Але втома з часом перемагає і все ж засинаю. Прокидаюся від скрипу дверей. Ледь чутно, але цього достатньо. Я розплющую очі миттєво і напружуюся всім тілом. Сон зникає без сліду.

На порозі стоїть Натан. У руках у нього таця. Я одразу помічаю тарілку, чашку, столове приладдя. Сніданок виглядає настільки недоречно, що на мить я думаю, ніби ще не прокинулася остаточно. Від в’язня-втікача я очікувала чого завгодно, але не цього.

Я різко підтягаю простирадло вище, закриваючи груди й плечі. Рух машинальний, захисний. Натан помічає це, але не коментує. Його погляд ковзає по мені швидко і стримано, без поспіху.

— Як ти спала? — питає він спокійно.

Його майже буденний, ніби ми не в цій ситуації, ніби я не замкнена в його домі.

— Краще б спала у своїй спальні, — відповідаю я сухо.

Натан киває, навіть без іронії.

— Розумію.

Реквієм підходить ближче і ставить тацю на тумбу біля ліжка. Робить це обережно, ніби боїться різким рухом мене налякати.

— Поїж, — каже. — Ти давно нічого не їла.

— Ти дуже турботливий для людини, яка мене утримує, — кажу я, не торкаючись їжі.

— Турбота не скасовує обставин, — відповідає він.

Я дивлюся на нього кілька секунд, а потім ставлю запитання, яке крутиться в голові з моменту пробудження в цьому домі.

— Як довго ти збираєшся мене тут тримати?

Натан не вагається з відповіддю.

— Поки не зможу організувати втечу з країни, — каже він. — Це не робиться за добу. Можуть знадобитися дні або тижні.

У мене всередині холоне.

— З чого ти взяв, що я хочу з тобою тікати? — кажу різко. — Що це взагалі за ідея? Що ти собі надумав?

— Ти не хочеш, — відповідає він чесно. — Поки що.

— І ти вважаєш, що це зміниться?

— Так.

Його впевненість дратує більше, ніж сама відповідь.

— Ти не маєш права вирішувати за мене, — кажу я. — Ти не можеш просто поставити мене перед фактом і чекати, що я погоджуся.

— Можу, — каже він спокійно. — І вже зробив це.

Я стискаю пальці під простирадлом, але не відводжу погляду.

— Ти помиляєшся, якщо думаєш, що я змирюся.

— У тебе буде час, — відповідає Натан. — До моменту, коли план буде втілено в життя. І для нас обох буде краще, якщо ти змиришся раніше.

— А якщо ні?

Він робить коротку паузу.

— Тоді буде складніше, — каже. — Але результат не зміниться.

Тиша повисає між нами. Я розумію, що ця розмова лише початок. Натан не переконує, не тисне. Він просто повідомляє.

Реквієм кидає погляд на тацю.

— Поїж, Юліано. Нам обом знадобляться сили.

Він розвертається і виходить, залишаючи двері прочиненими на секунду довше, ніж потрібно. Потім вони зачиняються.

Я залишаюся сама. Зі сніданком, якого не хочу. І з усвідомленням, що Натан уже розпланував моє життя на найближчі тижні. Без мене.

***

Я зачиняю двері за Юліаною ще раз. Це радше інстинкт, ніж бажання. Я не хочу цього робити, але дозволити їй вільно ходити домом – означає втратити контроль над ситуацією, яка й так тримається на межі. Замок клацає тихо. Звук дратує. Я затримую руку на ручці на секунду довше, ніж потрібно, потім відпускаю.

Знаю, що вона злиться. Знаю, що аналізує кожне моє слово. Юліана не з тих, хто здається швидко. І саме тому я не маю права на помилку.

На кухні я наливаю собі міцну каву без цукру. Звичка, яку не вибили ні роки служби, ні в’язниця. Перший ковток повертає ясність. Другий фокус. Я сідаю за стіл, ставлю чашку поруч і дістаю телефон.

Перший дзвінок іде без гудків. Другий збивають. Третій приймають одразу.

Ми не вітаємося. Не питаємо, як справи. Так не роблять люди, які колись разом носили форму і тепер давно по різні боки закону. Ми говоримо коротко, по суті. Хтось із них уже давно працює з фальшивими документами. Хтось має канали через Мексику. Хтось зв’язки в портах і на приватних аеродромах. Багато хто з них перейшов на темну сторону не з ідеології, а з втоми. Система спершу використовує, а потім списує. Дехто не захотів чекати, поки це станеться.

Я не пояснюю, чому мені це потрібно. Вони не питають. Моє ім’я ще щось означає. Навіть тепер, особливо тепер.

Я хочу забратися зі Сполучених Штатів. Я знаю, що тут мені не вижити довго. Тут на мені тавро. Особливо небезпечний в’язень. Колишній спецпризначенець. Людина, у якої руки в крові. Тут для мене немає тіні, де можна зникнути надовго. Тут усе побудовано на полюванні.