Розділ 15

Двері за Натаном зачиняються і я чую, як провертається замок. Я не кидаюся до них. Стою кілька секунд нерухомо, ніби мозок ще намагається щось проаналізувати. Я замкнена, не в кабінеті, не в камері, а у чужій спальні.

Я повільно видихаю і змушую себе рухатися. Паніка зараз – найгірший варіант. Вона з’їсть час і увагу. А в мене їх і так обмаль.

Підходжу до вікна. Торкаюся рами, проводжу пальцями по поверхні. Дошки щільно прибиті, наглухо. Я тисну сильніше, шукаю щілину, люфт, хоч щось. Нічого, навіть цвяхи втоплені глибоко. 

Я відступаю на крок і озираюся.

Перед очима звичайна спальня. Ліжко, тумби, комод, шафа. Все на своїх місцях, нічого зайвого. Немає дзеркал, немає декоративних дрібниць. Немає нічого, що можна використати одразу. Я торкаюся меблів, перевіряю стійкість, вагу. Тумби легкі. Комод важчий, але без гострих кутів. Я відкриваю шухляди одну за одною. Порожні, без жодного предмета. 

Я нишпорю далі, швидше, ніж хотілося б. Пальці ковзають по дереву, по внутрішніх стінках. Я шукаю хоч щось: метал, скло, дріт, гвинт. Нічого. У шафі лише порожні вішалки. Жодного одягу, жодної коробки. Навіть підлога чиста. Це не кімната для життя. Це простір для утримання.

Зупиняюся посеред спальні й змушую себе вдихнути глибше. Серце б’ється, на диво, спокійно. Це добре. Поки що я не втрачаю контроль.

Я аналізую. У мене немає засобів зв’язку. Немає виходу. Є ліжко, простирадло, подушка, матрац. Є двері, які я не відкрию. Є Натан. Десь за межами цієї кімнати. І є час, який я не знаю як рахувати.

Сідаю на край ліжка, потім лягаю повністю. Тіло важке, напружене, але слухається. Накриваюся простирадлом, ніби це може створити ілюзію захисту. Холод від тканини швидко змінюється теплом. Я дивлюся в стелю і змушую думки сповільнитися.

У пам’яті спливають надто впевнені доторки Натана. Так торкаються, коли знають, що людина під руками не зникне. Я ловлю себе на тому, що згадую не страх, а відчуття контролю, яке він випромінює. Це дратує і водночас лякає.

Я досі не вірю, що він утік. Я не вірю і в те, що він викрав мене сам.  Але реальність не цікавиться моєю вірою. Я тут, замкнена. Без доступу до зовнішнього світу. У просторі, який хтось підготував заздалегідь. І ім’я цього когось – Натан Брукс.

Перевертаюся на бік, притискаю коліна до грудей, але одразу змушую себе розслабитися. Згорнутися – означає здатися. Я не маю цього робити. 

***

Тепла вода б’є по плечах рівним потоком. Я стою під душем і не рухаюся. Просто дозволяю їй текти по спині, по грудях, по руках. У в’язниці це було б розкішшю. Там кожна секунда мала ціну. Там не було часу на людські справи. Ти мився швидко, без думок, без задоволення. Очі напіврозплющені, спина напружена. Бо якщо розслабишся, можеш до ранку не дожити.

Я звик жити насторожі. Навіть тоді, коли всі знали, що мене краще не чіпати. Сила не гарантує безпеки. Недоторканність – тимчасова ілюзія. Контроль – єдине, що тримає тебе живим. Я спав чутко, дихав неглибоко, слухав кожен звук. Опустити контроль означало підписати собі вирок.

А зараз я просто стою. Вода змиває напругу повільно, шар за шаром. Я заплющую очі й не думаю про те, що хтось може бути поруч. Тут немає камер, немає криків, немає покидьків наглядачів. Є лише шум води й моє дихання.

І Юліана…

Думка з’являється сама, без запрошення. Юліана замкнена в спальні, у моїй сорочці. Я знаю, як вона виглядає в ній, навіть не бачачи. Знаю, як тканина торкається її шкіри. Ця сорочка була на мені, коли я планував наше майбутнє. Тепер вона на ній. Це перший крок до повної дифузії. Її запах змішується з моїм, її шкіра звикає до моєї тканини. Юліана аналізує? Нехай. Вона шукає важелі? Будь ласка. Її розум - це лабіринт, у якому я збираюся оселитися.

Я відчуваю, як збудження пульсує в скронях. Це не просто хімія. Це торжество. Я забрав її не у системи, я забрав її у неї самої.

Я стискаю щелепи й змушую себе думати про інше.

Не час.

Я не для цього все планував. Не для того, щоб втратити ясність у перші ж години. Юліана – не іграшка і не трофей. Вона складна, розумна і дуже вперта. І вона не пробачить слабкості. Я знаю це так само чітко, як знаю власне ім’я.

Вода продовжує текти. Я стою ще кілька секунд, поки напруга остаточно не відступає. Потім вимикаю душ. Повітря здається холоднішим, але тіло все ще тепле. Я витираюся повільно, без поспіху. Пов’язую рушник на стегна і виходжу.

Дім тихий, занадто тихий для людини, яка довго жила серед галасу і криків. Я йду коридором до своєї тимчасової спальні. Наші з Юліаною кімнати поруч. Нас відгороджує лише стіна. Я знаю, де вона зараз. Відчуваю це не тілом, а чимось глибшим: усвідомленням.

Завтра буде розмова. Юліана буде аналізувати, ставити питання, шукати слабкі місця. Вона спробує взяти контроль, навіть якщо зовні здаватиметься спокійною. Я до цього готовий і я чекаю на це.

Мені з нею не буде солодко. І саме це мені подобається. Мені не потрібна зламана жінка. Мені потрібна Юліана з її вогнем, з її злістю, з її блискучим розумом, який врешті-решт підкаже їй єдиний правильний вихід: бути зі мною.

Я зупиняюся біля ліжка, на мить притуляюся плечем до стіни, що нас розділяє. Мій задум здійснився і це відчуття гріє залишки моєї душі.