Розділ 14

Спогади…

Світло гасне рівно тоді, коли має і камера занурюється в напівтемряву. Я стою біля стіни, руки за спиною, пульс спокійний. Час пішов…

Кроки в коридорі з’являються за хвилину. Не раніше й не пізніше. Замок клацає, двері відчиняються не повністю, охоронець діє обережно, не знаючи, що сьогодні здійсниться його найгірший нічний сон. 

— Медогляд, — каже він, не дивлячись мені в очі.

Я виходжу повільно. Один крок, шорсткий бетон під підошвою. Другий крок, я вже відчуваю чуже тепло, запах дешевої кави та поту. Коли  пальці охоронця торкаються рації, я припиняю бути в’язнем. Я стаю інструментом. Один різкий рух, фіксація ліктя, тиск на сонну артерію. Стівенс падає, встигнувши лише здивовано втягнути повітря. Я перехоплюю його тіло, щоб воно не вдарилося об підлогу. Тиша - мій головний союзник. Забираю ключі, карту доступу, рацію. Відсуваю його вглиб камери. Він живий, але наступні пів години він бачитиме лише порожнечу.

У коридорі панує темрява. Я знаю, що сектор 4-Б зараз «сліпий». П’ять кроків на захід, розворот на вісімдесят градусів. Технічні двері. Замок піддається миттєво. Сходи вниз. Я рахую прольоти: один, два, три... На четвертому завмираю. Чую далеке відлуння голосів. Чекаю п’ять секунд, рівно стільки, щоб патруль пройшов за стіною.

Службовий ліфт. Це ризик, але необхідний. Я натискаю кнопку, і вона реагує. Мій анонімний «інформатор» виконав свою частину угоди: перемикання живлення затримали на критичні три хвилини. Ліфт їде повільно, кожен його стогін віддається в моїх скронях. Я стою боком до дверей, готовий до удару. Але коли вони розсуваються в технічному блоці, там лише пил і порожнеча.

Тунель вентиляції. Лист металу відсунений рівно настільки, щоб я міг протиснутися. Я не зупиняюся. Моє тіло пам'ятає ці маршрути з планів, які я вивчав місяцями, закриваючи очі в камері. Коли мої ноги торкаються вологої землі за межами головного корпусу, повітря взагалі здається іншим. Вперше за роки я вдихаю його на повні груди. Машина стоїть там, де має. Фари вимкнені. Двері відчиняються зсередини.

Я сідаю на заднє сидіння. Не питаю, хто за кермом. Не дивлюся в дзеркало. Машина рушає одразу. Коли бетон змінюється асфальтом, я дозволяю собі видихнути. Усе відбулося в межах плану. Жодних зайвих рухів. Жодних змін. Мені вдається покинути територію в’язниці, в якій я мав гнити до кінця своїх днів. 

Думаю про Юліану не як про мету, а як про напрям. Усе, що було до цього, втратило значення ще в камері. В’язниця залишилась позаду. Система теж.

Попереду тільки ніч і жінка, заради якої вона стала можливою.

***

Я чекаю недовго. Після втечі час працює проти мене, тому я не дозволяю собі зайвих рухів. Мені не потрібно стежити за Юліаною, бо я й так знаю її графік напам’ять. Коли вона виїжджає з роботи, коли повертається, де сповільнюється, де розслабляється. Це не інтуїція, а спостереження, зібране за місяці.

Приїжджаю раніше, машину ставлю не під будинком, а за рогом, там, де камери дивляться в інший бік. Освітлення на вулиці не працює, я перевірив це ще вдень.

Я стою в тіні й слухаю. Кроки Юліани я впізнаю одразу. Вона втомлена, рухається швидше, ніж зазвичай. У руках сумка, ключі вона починає шукати ще на підході до під’їзду. У цей момент люди найменш уважні.

Дію ззаду, швидко і без зайвого звуку. Однією рукою закриваю їй рот, іншою притискаю до себе. Юліана смикається, але не кричить, тіло реагує швидше за голову. Я знаю, куди тиснути, щоб вона втратила рівновагу. Укол в шию триває не більше кількох секунд.

Я тримаю її, поки напруга зникає з тіла. Перевіряю дихання. Юліана непритомна, але стабільна. Я переношу її до машини, укладаю в багажник на підготовлене покриття. Двері зачиняю і виїжджаю одразу. У цей момент мене ще не шукають тут. Для них Юліана просто не встигла зайти додому.

Більше не думаю про наслідки. Я думаю про те, що тепер Юліана зі мною. 

***

Я заношу жінку в дім швидко. Світло не вмикаю, відразу закриваю всі замки й перевіряю своє укриття. Тут безпечно. Тут ніхто не зайде нас випадково.

Кладу Юліану на ліжко. Вона непритомна, але дихає рівно. Я стежу за цим кілька секунд, рахую вдихи, як звик колись рахувати час. 

Знімаю з неї одяг, бо він брудний і може лишити сліди. Роблю це механічно, без зайвих фантазій. Я знаю, що зараз не можна дозволяти собі зайвого. Один неправильний рух і все зламається.

Фіксую руки, надійно. Мені важливо, щоб Юліана не нашкодила собі, коли прокинеться. І щоб не втекла. 

Сідаю поруч і  дивлюся. Юліана лежить на витягнутій руці від мене. Не в камері, не за склом, не поміж охороною. Я проводжу пальцями по її волоссю, повільно, ніби перевіряю, що це не сон. Вдихаю її запах. Він заспокоює і водночас дратує, змушує тримати себе в руках сильніше.

Я відходжу. Не тому, що не хочу її. А тому, що хочу надто сильно. І знаю: якщо зараз не зупинитися, далі буде складніше.

Сьогодні досить того, що Юліана тут. І що тепер ніхто між нами не стане. Я виходжу, зачиняючи двері на замок. У темному коридорі я вперше за твісім років дозволяю собі посміхнутися. Гра в квача закінчилася. Почалася гра в життя.