Розділ 13

Юліана сидить на ліжку напружена, прикриваючи себе руками. Їй ніяково. Це видно одразу.

— Якого біса я гола? — різко питає вона.

— Вибач, — відповідаю без зволікань. — Твій одяг забруднився, коли я тебе віз. Я не міг залишити його на тобі.

 Роблю паузу і додаю:

— І ще… ти їхала в багажнику. Поки була непритомна.

Злість у ній спалахує миттєво. Юліана зривається з ліжка, озирається, шукаючи хоч щось, чим можна прикритися. Її погляд зупиняється на моїй сорочці, перекинутій через спинку стільця. Вона бере її без дозволу, різко, ніби навмисно.

Я мовчу, коли вона надягає її. Сорочка на Юліані виглядає інакше. Занадто довга для неї, доходить до середини стегна. Моя і на її тілі… Я відчуваю, як у грудях щось стискається, хижо і небезпечно.

Мій погляд зраджує мене. Я ловлю себе на тому, що дивлюся не на її обличчя.

— Навіть не смій дивитися на мене так, — кидає Юліана, не обертаючись.

Я мовчу й просто дивлюся, як Юліана оглядає кімнату. Робить це спокійно, не метушиться, бо збирає інформацію. Я впізнаю цей погляд. Саме з таким вона дивилася на мене в кабінеті, коли думала, що контролює ситуацію.

Її очі ковзають по стінах, по ліжку, на якому вона щойно лежала, по столу зі свічками. Затримуються на вікнах за моєю спиною, які забиті дошками. Юліана не питає, але я бачу, як у голові ставиться позначка: шляхів відступу немає. Потім вона переводить свою увагу на зачинені двері. Не смикає ручку, не перевіряє. Просто дивиться, запам’ятовує.

Юліана психіатр і це найцікавіше. Будь-хто інший уже кричав би або кидався, намагався тиснути на емоції, просити, погрожувати. Юліана ж мовчить. Її тіло напружене, але при цьому вона намагається його контролювати та думати. Я майже бачу, як у ній запускається звичний механізм: аналіз ризиків, оцінка суб’єкта, прогноз поведінки.

Юліана вирішує, ким я для неї буду далі. Чудовиськом? Пацієнтом? Чоловіком? Чи загрозою, з якою можна домовитися? І мені страшенно цікаво, що саме вона обере.

Я відчуваю до Юліани не нетерплячість, а азарт. Мені не потрібні її сльози чи істерики. Я хочу бачити, як вона працює. Як шукає важелі. Як намагається читати мене, думаючи, що я дозволю.

Юліана стоїть посеред кімнати в моїй сорочці, і це виглядає надто правильно. Тканина ковзає по її тілу, мій запах змішується з її. Вона не дивиться на мене, але я знаю, вона відчуває мою присутність кожною клітиною.

Жінка знову оглядається, тепер уже уважніше. Вираховує дистанцію між нами. Можливість руху. Я не заважаю і не підходжу ближче. Даю їй простір. Нехай звикає. Нехай думає, що цей простір – її перевага.

Насправді я вже виграв.

Мені подобається стриманість Юліани. Її мовчазна злість. Те, як вона ховає страх глибоко всередині, прикриваючи його холодною логікою. Вона ще не знає, що логіка тут працює інакше. Що правила встановлюю я.

Я думаю про те, чи спробує Юліана заговорити зі мною як з пацієнтом. Чи поставить запитання м’яко, обережно, наче між нами все ще є межі. Чи, можливо, зірветься й піде емоційно, на провокацію, на виклик. Кожен варіант мене влаштовує. Кожен – по-своєму цікавий.

Я не збираюся її ламати. Це надто просто. Я хочу, щоб Юліана сама дійшла до потрібних висновків. Крок за кроком. День за днем. Щоб зрозуміла, що тут немає ролі жертви, яку вона так боїться приміряти.

Юліана знову дивиться на вікно, потім на двері, і нарешті на мене. У цьому погляді немає покори.  Я всміхаюся ледь помітно. Гра почалася. І я готовий чекати скільки завгодно, бо ця жінка варта кожної секунди мого терпіння.

— Що далі, Натане? — питає вона без тремтіння, але я чую напругу під кожним словом. — Скільки це триватиме? Який у тебе план? Що мені очікувати?

Філософія полювання навчила мене однієї істини: справжня перемога не в тому, щоб наздогнати жертву, а в тому, щоб змусити її перестати бачити в тобі ворога. Юліана зараз гарячково перебирає в голові симптоми, класифікації та типи розладів. Вона намагається знайти в моїй поведінці прогалину, щоб відчути власну перевагу. Вона думає, що якщо дасть моїм діям назву «манія», «психоз» чи «деліктна поведінка»,то хаос навколо неї впорядкується.

Але я не пацієнт. І це її найбільший жах.

Я дивлюся на неї довше, ніж потрібно. Не тому, що шукаю відповідь. Тому що мені подобається, як вона ставить питання. Професійно, ніби ми досі по різні боки столу, а не в замкненій кімнаті серед ночі.

— Не зараз, — кажу спокійно. — Тобі потрібно відійти від препарату, що я тобі вколов. До ранку має стати тобі трохи легше. 

Юліана хмуриться. Очевидно, її дратує відсутність чітких меж, термінів, пояснень. Їй потрібний контроль. А я не збираюся давати його так швидко. 

— Відпочинь, Юліано. Завтра поговоримо.

Я бачу, як Юліана хоче заперечити, як у ній бореться бажання тиснути далі й розуміння, що зараз це марно. Тому вона мовчить, а я виходжу зі спальні й зачиняю двері на замок.

Мені подобається Юліана. Занадто подобається. Але це не робить мене необачним. Цієї ночі вона не втече. І ми обидва це знаємо.

Я стою по той бік дверей і думаю про те, як дивно спокійно мені вперше за багато років. У голові немає хаосу з думок, лише вона. Юліана стала центром, навколо якого вирівнявся мій світ, і ця ясність лякає навіть мене.