Розділ 12

Я стою навпроти ліжка і дивлюся на силует Юліани. Саме так я й уявляв цю мить, ще тоді, коли між нами були ґрати, охорона і правила, які здавалися непорушними лише для інших.

Моє життя у в’язниці було чорно-білим. Дні зливалися в одну смугу, ночі в іншу. Я існував, не більше. А потім я зайшов у її кабінет. Побачив білий халат, почув спокійний голос, зустрів уважний погляд. Юліана не відводила очей, не намагалася бути сміливішою, ніж є. Просто була собою і цього вистачило.

З першої секунди я відчув дивний зсув усередині. Ніби щось давно забуте раптом ожило. Було відчуття знайомості, але пам’ять мовчала. Я перебрав у голові всі обличчя, всі місця, всі життя до в’язниці й нічого не згадав. Юліана не належала жодному з них. Але водночас була моєю. Це не було думкою, це було знанням.

Я зрозумів це нутром. Так, як розуміють речі, що не потребують доказів. У ту ж мить вона оселилася в мені. Глибоко під шкірою. Я міг мовчати на сеансах, міг дивитися в стіну, але вона весь час була зі мною.

Я прокидався з думкою про Юліану. Засинав із нею ж. У снах Юліана не тікала і не боялася. Вона просто була. Цього вистачало, щоб я знову і знову прокидався з відчуттям нестачі. Повітря ставало мало. Камера тиснула. Час знущався і здавався вічним.

Юліана дала моєму існуванню сенс, навіть не підозрюючи про це. Її голос вирізнявся з будь-якого шуму. Її кроки я впізнавав одразу. Я знав, коли вона нервує. Коли злиться. Коли бреше. Вона думала, що аналізує мене, але насправді все було навпаки.

Я спостерігав, запам’ятовував і чекав. Я не поспішав. Поспіх – для слабких. Для тих, хто боїться втратити. Я знав, що Юліана нікуди не дінеться. Навіть якщо піде з в’язниці, навіть якщо спробує зникнути. Вона вже була моєю. Це питання часу, а не можливості.

Тепер вона тут, більше немає дистанції. Немає кабінету, столу, кайданок між нами. Я дивлюся на її обличчя і відчуваю спокій. Той самий, який відчував лише на війні перед правильно прийнятим рішенням.

Юліана – мій кисень. Моя одержимість…

Я підходжу до столу й запалюю свічки одну за одною. Кімната повільно наповнюється світлом, м’яким і теплим, зовсім не таким, яким вона бачить ситуацію. Коли я обертаюся, Юліана дивиться на мене з відкритою люттю. Страх у ній теж є, але він не головний.

Знімаю балаклаву, потім рукавички, відкладаю їх убік. Немає сенсу більше ховатися. Я сідаю на край ліжка. Жінка напружується, ніби кожен м’яз готується до втечі, якої не існує. Я бачу це й не поспішаю.

Моя рука обережно торкається її стегна. Ледь відчутно  і Юліана здригається, різко, як від удару.

— Що ти збираєшся зробити? — випалює вона. — Зґвалтувати мене? Вбити?

Я дивлюся на неї прямо.

— Я не кривджу жінок, — кажу спокійно. — Ти ж це знаєш.

Її голос зривається.

— Тоді якого біса я прив’язана до ліжка? Навіщо ти мене викрав, Натане?

Я не відводжу руки. Знову торкаюся ніжної шкіри, ніби чогось святого.

— Це було необхідно, Юліано, — кажу тихіше. — Я не забрав тебе силою. Я забрав своє.

Відчуваю дивний спокій, той, якого не було роками, кажучи ці слова.

— І тепер, — додаю, — я вперше за довгий час почуваюся щасливим.

Я чую, як Юліана називає мене психом. Голос зірваний, злий, але в ньому надто мало страху та ненависті.

— Розв’яжи мене, — кричить вона. — Зараз же.

Я киваю без заперечень. Підводжуся, нахиляюся до узголів’я й повільно беруся за мотузки. Не поспішаю, але не для того, щоб знущатися, а щоб Юліана бачила кожен рух. Коли звільняю її руки, на зап’ястях лишаються синці. Я торкаюся їх обережно, майже шанобливо. Жінка знову здригається.

Нахиляюся, інстинктивно, і на мить хочу торкнутися губами її шкіри. Юліана завмирає, напружується всім тілом. Я зупиняюся.

— Що буде далі? — питає вона хрипко. — Тебе знайдуть. Дістануть з-під землі й повернуть у в’язницю. А мені за це ще доведеться жити. Відпусти мене, Натане.

Юліана говорить логічно і розумно, як завжди. Саме за це я її й вибрав.

— Ти стала моїм стимулом, — зізнаюся. — Саме тому я вийшов. І саме тому я тебе не відпущу.

Вона хитає головою.

— Якщо ти триматимеш мене силою, це не буде коханням. Це буде стокгольмський синдром.

Я посміхаюся.

— Ні, — відповідаю. — Це зручна назва для того, чого ти боїшся визнати. Ти відчувала щось ще там, у в’язниці. Ти ховала це за професіоналізмом, але я бачив. Я відчував.

Нахиляюся ближче, не торкаючись.

— Тому це не про полон. Це буде про прийняття. І я дочекаюся моменту, коли ти сама це зрозумієш.

Вона боїться не мене. Вона боїться тієї іскри в собі, яка відгукнулася на мій голос ще тоді, у Florence. Я не буду її ламати. Я просто буду поруч, поки її власна логіка не вичерпає себе і не залишиться лише істина. Ми обоє вийшли з в'язниці, Юліано. Тільки ти ще не усвідомила, що ключ від твоїх нових дверей - у твоїй згоді бути щасливою зі своїм персональним реквіємом.