Розділ 11

12 годин до викрадення…

— Ви хочете мою оцінку?

— Я хочу почути від вас усе, що ви знаєте про Натана Брукса, — каже начальник Адамс. — Кожну деталь. Кожну річ, яка може допомогти зрозуміти, що він зробить далі.

Я стою навпроти свого столу й кілька секунд не можу зрушити з місця, ніби підлога під ногами стала в’язкою. Усе, що було між мною і Натаном, миготить у пам’яті уривками, але я хапаюся за теку з нотатками, наче за рятівний круг.

— Емоційний стан… був стабільним, — починаю говорити, хоча всередині все тремтить. — Сеанси проходили регулярно. Контакт встановлений. Реакції прогнозовані в межах його профілю.

Начальник Адамс мовчить, гортає звіти. Я бачу, як його погляд зупиняється на датах, паузах між записами, на моїх підписах. Я продовжую, не дозволяючи собі спіткнутися.

Я не кажу, що ці сеанси виходили за рамки. Не кажу, як він дивився. Як мовчав. Як напруга між нами наростала тижнями, стаючи майже відчутною на дотик. Не кажу, що стояла біля його камери. Не кажу, що через мене Еванс мертвий. Не кажу, що Кріс лежить в реанімації й не скоро з неї вийде.

— Брукс схильний до контролю, — додаю після паузи. — Йому важливо відчувати вплив на середовище. Але відкритої дестабілізації я не фіксувала.

Це правда, просто не вся.

Адамс підіймає на мене очі. Мені здається, що у його погляді миготить недовіра. 

— Ви впевнені, докторко Рід? — запитує він тихо.

Я киваю. Занадто швидко.

— Так.

Адамс знову дивиться в папери, а я відчуваю, як напруга повільно підіймається вздовж хребта. Я тримаю обличчя спокійним, плечі рівними, голос контрольованим. Усередині ж крутиться лише одна думка, гостра, як уламок скла.

Натан утік…

Я стискаю теку сильніше й змушую себе вдавати спокій, поки Адамс щось говорить про пошукові групи. Я слухаю, киваю, відповідаю коротко й по суті. Але думка не відпускає.

Натан утік…

І він може прийти за мною.

***

Увесь день я ходила сама не своя. У в’язниці оголосили надзвичайний стан, персонал підняли за тривогою, коридорами ходили озброєні патрулі. У новинах без упину повторювали одне й те саме: з ADX Florence втік особливо небезпечний злочинець, громадянам слід бути напоготові. Я слухала це фоном і ловила себе на тому, що не чую слів, лише відчуваю, як тривога стискає груди.

До вечора я так і не змогла заспокоїтися. Дихання було поверхневим, думки рвалися одна поперед одної. Я поїхала додому раніше, ніж планувала, ніби сподіваючись, що знайома квартира мене врятує. Але коли вийшла з авто й попрямувала до своєї багатоповерхівки, всередині щось різко стиснулося. Вуличне освітлення не працювало. 

Я йшла навмання, однією рукою риючись у сумці в пошуках ключів. Серце билося так голосно, що здавалося, його чує весь двір. І саме в цю мить я відчула за спиною чужу присутність.

Тіло різко притиснулося до мого. Я смикнулася, намагаючись обернутися, але рот миттєво накрила велика рука в шкіряній рукавиці. Повітря зникло. Я спробувала закричати, та звук захлинувся ще в горлі. Інстинкт змусив мене боротися, та сили були нерівні.

У шию мені зробили укол. Кілька секунд я ще відчувала тваринний страх, а далі світ поплив, ноги зрадили, думки обірвалися, не встигнувши сформуватися. Темрява накрила швидко й остаточно. Я заплющила очі, піддаючись дії препарату, і останньою думкою було не «рятуйте», а дике, майже заборонене усвідомлення: сон закінчився, і тепер я прокидаюся у його реальності.

Я завжди вірила, що контроль – моя сильна сторона. Того вечора він вислизав, залишаючи після себе тривожне відчуття неминучості, ніби щось уже зробило перший крок назустріч, а я лише запізно це усвідомила.