Розділ 10

Спогади…

Я маю відійти. Просто зробити крок назад, відчинити двері, покликати охорону й повернути собі контроль. Я знаю це головою, але тіло мене не слухає.

Знову наближаюся до Натана. Кожен крок дається важко, ніби я йду проти власного інстинкту самозбереження. Руки тремтять не від холоду і не від страху, а від відчуття, що я роблю щось заборонене.

Я зупиняюся зовсім близько. Надто близько. Мої пальці торкаються одного з ременів на його тілі. Я відчуваю, як Натан напружується миттєво, ніби кожен м’яз приходить у бойову готовність. Він мовчить, не зупиняє, не підказує, а дає мені зробити цей вибір самій.

Розв’язую перший ремінь, повільно, усвідомлено. У грудях стискається. Я бачу небезпеку так само чітко, як і його очі. І все одно продовжую. Звільняю торс, потім переходжу до рук. Кожен рух здається фатальним. На його зап’ястях і ногах кайданки залишаються, але цього достатньо, щоб усе змінилося.

Натан підводиться. Я інстинктивно відступаю, поки не впираюся попереком в стіл. Холодна поверхня під долонями різко контрастує з жаром, який іде від нього. Реквієм нависає наді мною. Близько, надто близько.

Натан підіймає руку і торкається мого обличчя. Його пальці змушують мене підняти погляд, подивитися йому в очі.

Мене трясе від адреналіну. Від усвідомлення того, що я щойно зробила. Від того, що ще може статися. Я дихаю уривчасто, відчуваючи, як тонка межа між контролем і безумством остаточно стирається.

У цю мить я розумію: я вже не лікар у кабінеті в’язниці. Я жінка, яка добровільно зайшла в темряву і дозволила їй підійти впритул

Реквієм дивиться на мене так, ніби вже давно чекав цієї миті. Його голос звучить тихо, але в ньому відчувається влада.

— Ти хороша дівчинка, — каже і його пальці торкаються моєї талії. 

Я прикриваю очі, бо не можу витримати цього напруження. У голові все зливається в один великий спалах: небезпека, бажання, страх, і те, що я сама це дозволяю.

Натан наближається ще ближче. Я відчуваю, як його дихання холодне біля губ. А потім поцілунок. Не ніжний, не лагідний, а голодний. Його губи рухаються з напором, наче це єдиний спосіб підтвердити, що він тут і він може це робити зі мною.

Я відповідаю не відразу. Спочатку просто стою, дозволяючи Натану цілувати себе. Потім губи розм’якшуються, і я піддаюся, бо тіло вже не контролює думки. 

— Боїшся? — шепоче він між поцілунками.

Намагаюся відповісти, але слова губляться. Натомість я відчуваю, як його рука повільно ковзає по моєму боці, а потім знову на талії, притискаючи ближче.

— Ти хочеш мене, Юліано, — його голос стає ще тихішим. — Ти сама це відчуваєш, правда?

Я відкриваю очі на секунду і бачу його погляд: темний, пильний, наповнений чимось, що не має назви. Реквієм дивиться не просто на мене, він дивиться крізь мене.

— Ти хочеш, — продовжує він, — щоб я був поруч не лише у твоїх думках?

Не встигаю відповісти, бо Натан знову торкається моїх губ. Це вже не просто поцілунок – це спроба сказати без слів, що він може зробити зі мною все, що захоче, і я цього не зупиню.

Я відчуваю, як тремтить тіло, як серце б’ється занадто швидко, і водночас у цьому хаосі виникає дивна ясність: я зробила вибір. І він тепер тримає мене в руках, навіть якщо кайданки ще на місці.

— Ти справді хороша дівчинка, — прошепоче Реквієм ще раз, відступаючи на мить, щоб подивитися мені в очі. — Ти просто боїшся це визнати.

Я не знаю, що відповісти. Тому мовчу. І в цій тиші він знову наближається, і я розумію, що тепер уже не можу просто повернутися назад.

Відчуваю, як губи Реквієма торкаються моїх, і тіло миттєво відгукується на це, наче я чекала цього ціле життя. Бажання виривається зсередини, гаряче, без пояснень, без моралі. Я піддаюся, не борюся, бо в цьому поцілунку немає простого «так» чи «ні», є тільки потреба.

Мої руки автоматично шукають його плечі, і я відчуваю, як у мене підіймається пульс, як розпливається свідомість. У цьому моменті мені здається, що я готова віддатися повністю. Ні страху, ні розуму, тільки бажання. Я хотіла б, щоб Натан не відпускав, щоб тримав мене тут, у цьому стані, коли все навколо стирається.

Але раптом щось змінюється. Ніби повітря у кімнаті стає легшим, ніби я різко випадаю з цього сну. Я розплющую очі й бачу стелю своєї квартири, знайомі шпалери, нічне світло, що ледь пробивається крізь штори.

Це був сон.

Я лежу на спині, і серце ще б’ється так, ніби я щойно повернулася з іншого світу. Я підіймаю руку до губ, наче можу торкнутися того, що було лише уявою, і відчуваю, як у горлі з’являється гіркий присмак розчарування.

Розчарування, тому що це було так реально. Бо в мене знову з’явилося відчуття, що я можу бути поруч із ним, що він може бути поруч, що я можу відчути його. А потім, раптово, усвідомлення, що все це лише моя голова, моє тіло, що обманює мене.

І водночас збентеження, бо мене накриває сором, який я не хочу визнавати. Я, психіатр, професіонал, жінка, що звикла тримати дистанцію, прокидаюся з тілом, яке горить від бажання до ув’язненого. До того, хто не має права на мене, до того, хто віддаляє мене від себе кожним словом і кожним поглядом.