Розділ 8

Спогади…

Сиджу вдома за столом, розклавши перед собою досьє Натана Брукса. Теки, видруки, світлини. Я мала б залишити це на роботі, але не змогла. 

Я читаю про його службу. Спецпризначення... Підрозділи швидкого реагування, закриті операції, місії, яких офіційно не існувало. Натан не був рядовим солдатом. Він керував, планував, вів людей туди, звідки не всі поверталися. Його підрозділ вважали одним із найефективніших. Йому пророкували стрімке кар’єрне зростання.

Нічого не віщувало катастрофи. А потім одна місія. Кілька годин, після яких усе закінчилося. Він повернувся до свого командування і жорстоко стратив їх власноруч. 

На суді він не виправдовувався. Не намагався пояснити. Не звинувачував ні систему, ні обставини. Просто визнав провину. Взяв усе на себе і замовк. Це лякало прокурорів більше, ніж будь-яка агресія.

Я беру до рук одну зі світлин. Реквієм у формі. Обличчя мужнє, різке, з чіткими рисами. Він відверто красивий. А ще від нього віє небезпекою і водночас захистом. Ніби Натан здатен зруйнувати й водночас прикрити собою.

Затримую подих, сама цього не помічаючи. Серце б’ється швидше, і мене злить ця реакція. Я знаю, ким він є. Знаю, що він зробив. Знаю, що він небезпечний.

Але чим довше я дивлюся на обличчя Натана, тим чіткіше розумію: я не бачу в ньому хаосу. Я бачу людину, яка одного разу прийняла рішення і досі живе з ним, не намагаючись сховатися.

І це лякає мене майже так само сильно, як те, що мені важко відвести погляд.

Я не сплю всю ніч. Лежу з розплющеними очима і дивлюся в стелю, але бачу не її. У голові знову і знову з’являється Натан. Його голос, його погляд, його мовчання, яке говорить більше за слова. Я прокручую кожен сеанс, кожну репліку, кожну паузу. Намагаюся знайти логіку, пояснення, професійну рамку. Нічого не виходить.

Під ранок у мені залишається тільки одне рішення.

На роботі я одразу викликаю охорону і прошу привести Брукса на сеанс. Черговий дивиться на планшет, потім на мене.

— Він відмовляється виходити з камери, — каже спокійно. — Попросив передати, що не має настрою йти до вас.

Це було неочікувано…

— Привести із застосуванням сили?

Я хитаю головою.

— Ні. Я піду до нього сама.

Охоронець дивиться так, ніби я щойно сказала щось абсурдне.

— Докторко Рід, це небезпечно. Це блок для особливо небезпечних. Вам туди не варто йти.

— Я знаю, — відповідаю я. — Але це моя відповідальність.

Чоловік ще намагається заперечити, але бачить, що я не відступлю. За кілька хвилин мене супроводжують у потрібний корпус. 

Я чую ув’язнених ще до того, як бачу. Непристойні вигуки, свист, грубі слова у мій бік. Обличчя з’являються у маленьких віконечках камер, очі липнуть до мене, ніби я не людина, а об’єкт. Я йду впевнено, не прискорюю крок, тримаю спину прямо, хоча всередині все стискається.

Камера Брукса наприкінці коридору. Я зупиняюся навпроти. Маленьке віконечко у дверях відчинене. Він уже там. Стоїть близько, так що я бачу його очі. Темні, уважні, з викликом. У них немає здивування. Ніби Натан знав, що я прийду.

Ми мовчимо кілька секунд. Коридор гуде голосами інших, але тут, між нами, виникає тиша. Напружена, важка.

Я дивлюся на нього і вперше за довгий час не знаю, з чого почати. Не як лікар, не як жінка, просто як людина, яка прийшла туди, куди не мала б приходити.

— Ти відмовився від сеансу, сказав, що не маєш настрою мене бачити, — кажу я нарешті.

Натан не відводить погляду.

— Я сказав, що не піду до тебе, — відповідає спокійно. — Але я не казав, що не хочу тебе бачити.

У мене перехоплює подих. Я відчуваю, як тонка межа, за якою все ще тримався контроль, починає тріщати. І я розумію: цей крок у його блок був не просто помилкою.

Це було моє рішення зайти на його територію.

Я дивлюся на Реквієма крізь вузьке віконечко і відчуваю, як серце глухо б’ється об ребра. Тут інші правила. Інший простір. Його простір…

— Нам потрібно продовжити сеанси, — наполягаю. — Ти не можеш просто відмовлятися, коли тобі заманеться.

Натан посміхається ледь помітно, куточком губ. 

— Продовжимо, — відповідає він. — Але тепер умови інші.

Я напружуюся.

— Які саме?

— Ті самі, що й раніше, — каже він спокійно. — Ти хочеш мене вивчати й ставити свої психіатричні експерименти. Я дозволяю. Але мені вже замало твоїх відповідей.

— Я не торгуюся, — кажу автоматично, хоча слова звучать слабше, ніж хотілося.

— Торгуєшся, — відрізає він. — Просто не визнаєш цього.

Натан нахиляється ближче до віконечка. Його погляд стає важчим, зосередженим.

— Я хочу щось твоє.

У мене холоне всередині.

— Що саме? — питаю, хоча кожна клітина тіла кричить, що відповідь мені не сподобається.