Розділ 7

Спогади…

Я помічаю агресію одразу, щойно Натан сідає навпроти. Комір халата з’їхав трохи нижче, ніж я розраховувала. Засмокт видно чітко. Я знаю це ще до того, як Натан підіймає погляд.

Його очі чіпляються за мою шию миттєво. Не ковзають, а впиваються. Я бачу, як у ньому щось змінюється. Плечі напружуються, щелепа стискається. У погляді з’являється не звична холодна відстороненість, а злість. Я машинально роблю нотатку, хоча пальці трохи тремтять. Реакція різка та емоційно забарвлена. 

Я починаю сеанс, як завжди. Спокійний тон, стандартні запитання. Реквієм мовчить. Не відводить погляду, але й не відповідає. Демонстративно ігнорує кожне слово, ніби я не говорю взагалі. Це не дисоціація і не захисна реакція, це його вибір.

— Містере Брукс, — кажу спокійно, хоча відчуваю роздратування. — Що відбувається?

Натан нарешті переводить погляд на моє обличчя.

— Я не хочу говорити в присутності охорони.

Кріс реагує миттєво. Я відчуваю це навіть не дивлячись.

— Це виключено, — каже він і дістає електрошокер, ніби навмисно показуючи його Натану. — Правила є правила.

Я оцінюю ситуацію швидко. Натан у кайданках, прикутий до крісла. Фізично він не може нічого зробити. Я бачу в ньому напругу, але не імпульсивність. Загрози не буде.

— Вийдіть, — кажу я.

Кріс дивиться на мене так, ніби я сказала щось неприйнятне.

— Докторко Рід, це небезпечно.

— Містер Брукс не становить загрози, — відповідаю я твердо. — Я беру відповідальність на себе.

Кріс ще кілька секунд вагається. Я не відводжу погляду. Нарешті він киває охоронцям, але перед тим дивиться на Натана з попередженням. Двері зачиняються й у кабінеті стає надто тихо.

Я залишаюся з Натаном наодинці.

Його погляд знову опускається на мою шию. Повільно, важко і надто владно.

— Тепер говоріть, — кажу я.

Реквієм мовчить ще мить, ніби збирається з думками. Або з контролем. Я відчуваю, як у повітрі накопичується напруга, і розумію, що це перший раз, коли я справді не знаю, куди зайде ця розмова.

— Це були маніпуляції? — питаю прямо, не знижуючи голосу. — Ви навмисно вивели охорону, щоб сказати щось, чого не мали б.

Натан не відповідає одразу. Свердлить мене поглядом, ніби вирішує, скільки може собі дозволити. Його дихання рівне, але я бачу, як напружені м’язи на шиї. Поки він себе ще контролює.

— Я не хочу більше бачити на тобі такі сліди, — каже він нарешті, опускаючи формальність.

Різко відкидаю ручку на стіл.

— Ти не маєш права говорити мені, що я можу і чого не можу робити зі своїм тілом, — відповідаю у такій же манері, опускаючи всі правила етикету. — Я не твоя власність. Я твій лікар!

Кутик його губ ледь здригається. Це навіть не посмішка, швидше реакція.

— Поки що, — відповідає він тихо. — Але ти занадто часто забуваєш, де працюєш і з ким маєш справу.

— Я прекрасно знаю, з ким маю справу, — кажу я. — І саме тому ця розмова переходить межу.

— Межі, — повторює він, ніби смакуючи це слово. — Їх завжди придумують ті, хто не вміє відповідати за наслідки.

Я відчуваю, як у мене стискається живіт.

— Ти говориш про ревнощі, Натане? — питаю холодно, вперше називаючи пацієнта на ім’я. — Бо це звучить саме так.

— Я говорю про увагу. Про ту, яку ти дозволяєш не тим людям. Ти навіть не помічаєш, хто торкається тебе без дозволу.

— Ти не знаєш нічого про моє життя поза цими стінами.

— Я знаю достатньо і мені не подобається, коли хтось залишає на тобі мітки.

Мене обпалює злість.

— Це не твоя справа, Натане.

— Поки що, — знову повторює він. — Я не люблю ділитися тим, що вважаю своїм.

Ці слова зависають між нами. Вони звучать спокійно, впевнено, майже буденно. І саме це лякає найбільше.

— Сеанс завершено, — кажу я різко й тягнуся до кнопки виклику охорони.

Натан не зупиняє мене. Лише відкидається на спинку крісла і дивиться так, ніби розмова для нього щойно почалася, а не закінчилася. Я ж його свідомо ігнорую, даючи охороні зробити свою справу.

***

Я вже збираюся йти. Знімаю халат, складаю нотатки, намагаюся не повертатися думками до розмови з Натаном. Його слова ще дзвенять у голові, але я переконую себе, що це наслідок перевтоми. Я лікар, я не маю права переносити особисте на роботу.

Сигнал тривоги звучить несподівано, я навіть лякаюся, коли його чую.

У коридорі чути крики, багато голосів одразу, хаотичні накази, лайку. Хтось біжить, хтось штовхає двері. Я вибігаю з кабінету разом з іншими, ще не розуміючи, що сталося.

Бачу каталку. Вона з’являється з-за повороту коридору, і я впізнаю Кріса раніше, ніж усвідомлюю побачене. Його обличчя розбите, одна рука неприродно вивернута, форма залита кров’ю. Він не рухається. Я різко зупиняюся, і повітря ніби вибиває з легень.