Розділ 6

Спогади…

Йшли тижні. Я продовжувала працювати у в’язниці, проводила сеанси, заповнювала звіти, дотримувалася розкладу так, ніби нічого не відбувається. Зовні все виглядало стабільно, майже буденно. Усередині ж напруга не спадала ні на день.

Залицяння не припинялися. Навпаки, вони ставали ще більш активними. Я все частіше знаходила щось біля вхідних дверей. Інколи це була їжа з ресторанів, де я колись згадувала, що люблю вечеряти після важких днів. Я жодного разу не наважилася її скуштувати. Пакети залишалися недоторканими, поки я не викидала їх, відчуваючи водночас злість і тривогу. Були квіти, завжди ті, які мені подобалися. Були навіть квитки до театру, на постановки, які я справді хотіла побачити, але ніколи не говорила про це вголос.

Кожен дарунок потрапляв точно в ціль. У мої смаки. У мої звички. У мої слабкі місця…

Це лякало найбільше. Бо це означало не поверхневу симпатію, а уважне, довготривале спостереження. Хтось знав, ким я є поза роботою. Хтось слухав, запам’ятовував, аналізував. Робив те саме, що я щодня роблю з пацієнтами.

Я продовжувала дивитися на чоловіків у в’язниці. Хто затримується поруч довше за інших. Хто знає мій графік. Хто може вільно пересуватися між блоками. Хто має доступ до особових справ.

Коло звузилося поступово. Адам і Джемс відпали остаточно. Поведінка дружня, жодних спроб контакту поза службовими рамками. Метью викликав підозри лише поверхнево, але з часом я зрозуміла, що його взагалі не цікавлять жінки. Залишався Кріс.

Він був уважним, але не нав’язливим. Завжди вчасно поруч, коли я виходила з кабінету. Завжди коректний, усміхнений, готовий допомогти. Знав мій розклад краще, ніж дехто з адміністраторів. І одного разу я зловила його погляд на собі, саме такий, який я вже бачила раніше, від закоханих в мене чоловіків.

Тому я зробила те, що здавалося логічним і водночас ризикованим: запросила його випити після зміни. Сказала, що хочу поговорити. Кріс не здивувався, лише кивнув і погодився надто легко.

***

Сиджу навпроти Кріса і підтримую легку розмову, ніби це звичайне побачення після роботи. Алкоголь, нейтральні теми, короткі паузи. Я посміхаюся там, де це доречно, киваю, коли він говорить. 

Я слухаю не лише слова, а й те, як Кріс їх вимовляє. Де вагається, де намагається справити враження. Буду відверта, він справді цікавий, уважний, трохи розгублений. Кілька разів зізнається, що не очікував, що я зверну на нього увагу. Каже це без гри, без самовпевненості. І саме це мене насторожує і водночас переконує.

Дозволяю собі більше свободи. Перехоплюю ініціативу, ставлю особистіші запитання, трохи скорочую дистанцію. Дивлюся, як Кріс реагує. Він не відступає і не тисне. Йому подобається, що я поруч. Надто подобається. Його погляд теплішає, рухи стають упевненішими. Він ніби чекав цього дозволу.

Коли Кріс пропонує підвезти мене додому, я погоджуюся без вагань. Навмисно не називаю адресу. Просто кажу «поїхали», ніби він і так знає. Хлопець не перепитує. Не вмикає навігатор при мені, просто їде. Машина зупиняється саме там, де потрібно. У мене стискається шлунок, бо я отримую підтвердження. 

Я дякую Крісу, беруся за ручку дверей, але він не поспішає прощатися, тільки дивиться на мої губи, в очікуванні дозволу. 

— Можеш зайти.

Не уточнюю для чого, бо все й так зрозуміло. Зрозуміло й те, що всі ці залицяння були віл Кріса. Це він залишав подарунки. Він був поруч, не виходячи з тіні.

Я заходжу до квартири разом із ним, і двері за спиною зачиняються надто тихо. Кріс поводиться впевненіше, ніж у кав’ярні, ніби тут йому легше дихати. Я дозволяю йому торкатися, не відсторонююся, не зупиняю. Частина мене все ще працює, фіксує деталі, інша здається, просто я втомилася чинити опір.

Все відбувається без слів. Одяг зникає поступово, без поспіху. Дотики не різкі, але наполегливі. Я відчуваю тепло, чужу присутність, вагу тіла поруч. Мені потрібно було це. Близькість без питань, без аналізу, без ролі психіатра.

Я заплющую очі.

І саме тоді в голові з’являється інший образ.

Темний кабінет. Зухвалий погляд, обличчя зі слідами побоїв. Голос, який звучить хрипло і впевнено. Його присутність відчувається сильніше, ніж дотики Кріса. Я намагаюся зосередитися на теперішньому моменті, але думки зраджують. У пам’яті спливають слова Реквієма, його попередження.

Я ловлю себе на тому, що напруга в тілі пов’язана не лише з тим, що відбувається тут і зараз. Мені стає важко дихати. Я відчуваю сором і злість на себе за це. За те, що дозволяю іншому чоловікові займати місце в моїй голові в таку мить.

Коли все закінчується, я лежу нерухомо, дивлячись у стелю. Кріс щось говорить, але я чую лише окремі слова. Усередині залишається дивне відчуття незавершеності. Ніби я зробила крок, який мав щось пояснити, але тільки заплутав ще більше.

Кріс був лише копією, слабким відлунням справжньої сили, яка вже давно проросла в мені. Кожен його дотик лише підкреслював відсутність тієї небезпечної іскри, яку я бачила в очах Натана. Це було професійне каліцтво: я більше не могла сприймати норму. Для мене норма стала прісною, позбавленою того гострого леза, на якому мене тримав Брукс.

І серед цієї тиші я раптом чітко розумію: образ Натана не зник. Він осів глибше. І це лякає значно більше, ніж сама близькість, на яку я щойно зважилася.