Розділ 5

Спогади…

Його приводять наступного дня після відбування покарання в карцері. Я сиджу за столом і чекаю, але цього разу очікування інше. Усередині все змішалося, і я це усвідомлюю. Мій стан не нейтральний, а це вже порушення професійної етики.

Натана заводять четверо охоронців. Коли він сідає, я бачу обличчя краще, воно в синцях. Один під оком, ще один на щоці, з жовтуватим відтінком. Хтось не стримувався. Я знаю ці методи, знаю, як уміють «виховувати» тих, кого бояться.

І ловлю себе на думці, яка мала б мене насторожити. Я думаю не про Еванса. Я думаю, чи болить Натану.

Це усвідомлення холодом проходить по спині. Я – психіатр. Я маю ставити інші питання. Дивитися інакше. Але погляд затримується довше, ніж дозволено. Я бачу не лише пацієнта і це дуже небезпечно.

— Ви виглядаєте гірше, ніж минулого разу, містере Брукс, — кажу я сухо. — Карцер не сприяв вам.

— Переживу, — відповідає він спокійно. — Не найгірше місце, де я був.

Я стискаю пальці, змушуючи себе зосередитися.

— Ви зламали людині хребет, — кажу прямо. — Навіщо?

Реквієм дивиться на мене уважно, ніби зважує, що саме варто сказати.

— Я хотів справедливості, — відповідає без жалю.

— Поясніть, — прошу я.

— Покидьок, який дозволяє собі торкатися тендітної жінки, — каже він хрипло, — заслуговує і не на таке.

У грудях щось стискається. Це не страх. Це злість на себе за реакцію, яку я не встигаю приховати.

— Що ви відчували в той момент? — продовжую я, тримаючи тон професійним. — Гнів? Полегшення? Контроль?

Натан трохи нахиляється вперед, наскільки дозволяє фіксація.

— Я відчував ясність, — каже він. — Дивовижний стан, коли не сумніваєшся, що робиш правильно.

Його погляд ковзає по моєму обличчю, затримується на очах. Не нав’язливо, але мене пробирає до кісток. 

— Ви, до речі, тримаєтеся краще, ніж на першому сеансі, — додає він. — Але напруга нікуди не зникла.

Це звучить майже як комплімент. Майже…

— Ми не обговорюємо мене, — відповідаю я різко. — Ми говоримо про ваші імпульси й наслідки ваших дій.

— Шкода, — каже Натан спокійно. — Ви значно цікавіші, докторко Рід.

Я відводжу погляд до нотаток, хоча читати їх не можу.

— Повернімося до снів, — кажу я. — Вони змінилися після інциденту з Евансом?

— Можливо, — відповідає він. — Але перш ніж я відповім, хочу знати дещо.

Я підіймаю очі.

— Що саме?

— Ви коли-небудь дозволяли комусь захищати вас по-справжньому? — питає Реквієм.

Запитання надто особисте. Я відчуваю, як між нами знову зсувається межа, яку я так старанно намагаюся втримати.

Вирівнюю плечі й змушую себе повернутися до професіоналізму. Ця розмова починає виходити за дозволене, і відповідальність за це лежить тільки на мені.

— Ви переходите межу, — кажу холодно. — Я тут не для того, щоб обговорювати моє життя чи ваші оцінки. Ви мій пацієнт, містере Брукс. Не забувайтеся!

Натан відповідає посмішкою.

— Вам не місце в цій в’язниці.

Я стискаю щелепи.

— Поясніть.

— Знайдіть інше місце роботи, — продовжує він так, ніби говорить про щось буденне. — Поки не пізно.

— «Поки не пізно» – це що означає? — питаю я різко.

Реквієм мовчить. Дивиться на мене уважно, довго, ніби зважує, скільки правди я витримаю.

— Містере Брукс, — кажу я. — Ви щойно озвучили загрозу. Я маю право знати, що ви маєте на увазі.

Він повільно видихає, а потім знову дивиться мені просто в очі.

— Ви не розумієте, де перебуваєте, — каже тихо. — І хто тут насправді небезпечний.

— Від чого ви намагаєтеся мене берегти? — питаю я. — Чи від кого?

Кілька секунд тягнуться надто довго. Потім Натан нахиляє голову і відповідає так само тихо:

— Від себе. — Після цього Реквієм відкидається на спинку крісла і киває охоронцям. — На сьогодні досить.

Я не встигаю поставити жодного запитання, як охорона починає знімати ремені. Натан не дивиться на мене, коли виходить, але його слова залишаються в кабінеті, важкі й липкі.

Сиджу нерухомо, дивлячись у порожнє крісло навпроти, і вперше за довгий час не знаю, як саме маю це зафіксувати в протоколі.

***

Увесь день я прокручую слова Брукса. Вони не звучать як пряма загроза, але й не як порожні фрази. Вони чіпляються, осідають, змінюють фокус. Я ловлю себе на тому, що під час сеансів з іншими пацієнтами думаю не про них. Дивлюся в очі, слухаю відповіді, але в голові знову і знову спливає його голос. «Поки не пізно». «Від себе».

Я повертаюся додому пізно. Втома давить, але вона не притуплює увагу. Навпаки, коли я підходжу до дверей квартири, погляд автоматично ковзає вниз.