Розділ 4

Спогади…

Через день, повернувшись додому пізно ввечері, я майже перечепилася через щось біля дверей. Світло в коридорі було тьмяне, але цього вистачило, щоб я побачила великий букет гортензій. Свіжих, красивих, з акуратно перев’язаними стеблами. 

Я завмерла. Не нахилялася одразу, ніби боялася, що квіти можуть зникнути, якщо я їх торкнуся. Потім обережно підняла букет і оглянула його. Жодної записки. Ні картки, ні імені, ні навіть логотипа служби доставки. Нічого, що могло б підказати, хто це зробив.

У голові одразу запрацював професійний механізм. Я не дозволила собі емоцій, лише аналіз.

Хто знає, де я живу?

Колеги, адміністрація та охорона. Дані є в особовій справі, і доступ до неї мають більше людей, ніж мені хотілося б. Замовити доставку – справа кількох хвилин. 

Розмова з Натаном спливла сама собою, різко і небажано. Гортензії... Слово, яке я вимовила занадто легко, занадто особисто. Але ця версія одразу здалася абсурдною. Реквієм перебуває в жорсткій ізоляції. Контроль листування, дзвінків, контактів. Навіщо йому це? І як?

Я відкинула цю думку, хоча вона чомусь не хотіла зникати.

Реальнішою була інша версія. Хтось з охоронців. Хтось, хто був присутній на сеансі. Хтось, хто почув більше, ніж мав. Я почала перебирати імена автоматично.

Адам і Джемс, обоє одружені. Тому відпадають першими. Залишаються Метью і Кріс. Обоє без обручок. Обоє достатньо довго працюють тут, щоб знати, як обходити правила. Будь-хто з них міг зазирнути в мою справу. Будь-хто міг вирішити, що букет – це безпечно, навіть романтично.

Я занесла квіти у квартиру і поставила на кухонний стіл. Я мала б відчути радість від уваги, але замість цього в грудях оселився неспокій. Дивилася на гортензії й думала не про охоронців. Не про можливі мотиви. Не про порушення кордонів.

Я думала про Натана. Про те, як легко він прийняв мою відповідь. Як просто кивнув, ніби ця інформація для нього вже нічого не змінювала, а лише підтверджувала щось давно відоме. Про те, що він досі залишався єдиним пацієнтом, якого я не могла розкласти по діагностичних критеріях. Я хотіла зрозуміти його, хотіла знайти до нього підхід.

Але, стоячи на власній кухні з букетом гортензій, я вперше допустила думку, що хтось інший уже намагається зрозуміти мене. І робить це значно успішніше.

***

Історія з квітами ще якийсь час не давала мені спокою. Я не говорила про це вголос, не робила поспішних висновків, не шукала підтверджень. Просто почала дивитися уважніше та пильніше, ніж раніше. Хто з охоронців затримує на мені погляд довше, ніж вимагає ситуація. Хто намагається зав’язати розмову без приводу. Хто дозволяє собі зайву посмішку або занадто близьку дистанцію.

Я аналізувала жести, інтонації, паузи. Робила це машинально, так само як звикла оцінювати пацієнтів. Але тепер об’єктом спостереження була не людина за ґратами, а ті, хто мали мене захищати. І це виснажувало.

Так минув тиждень.

У день сеансу з Натаном я прийшла в кабінет трохи раніше. Сіла за стіл, переглянула нотатки, спробувала передбачити, з чим він цього разу зайде. Я майже не сумнівалася, що Реквієм знову захоче щось обміняти на інформацію про себе. Питання на питання. Контроль на контроль.

Я чекала.

Час минав, але двері не відчинялися. Замість Натана зайшов охоронець, не той, що мав би супроводжувати його.

— Докторко Рід, — сказав він, не дивлячись мені в очі. — Сеанс скасовано. Брукс у карцері.

Не це я очікувала почути, ой не це. 

— У карцері? — перепитала я. — Що сталося?

— Він зламав хребет Евансу.

Я прикрила рот рукою. Дихання збилося, ніби повітря раптово зникло. Усередині все стиснулося в тугий вузол, і я відчула прилив тривожності.

Еванс… В’язень, який напав на мене.  Рука на шиї. Тиск... Паніка.

Натан покалічив його.

Це був момент, коли моя раціональність розбилася об гострі кути реальності, яку я відмовлялася бачити. Психіатрія вчить нас, що за кожною дією стоїть мотив, але тут мотив був занадто монументальним, щоб втиснути його в термін «захисна реакція». Натан не просто покарав кривдника, він виставив рахунок усій в’язниці за мій страх.

Я сиділа мовчки, не в змозі підібрати правильну реакцію. Це не вкладалося в жодну професійну схему. З одного боку – жорстокий напад, перевищення сили, карцер, порушення режиму. З іншого – людина, яка зробила те, чого не змогла система. Те, що стосувалося мене безпосередньо.

Мене нудило від власних думок. Я не знала, що відчуваю. Полегшення? Жах? Вдячність, яку я не мала права навіть допускати?

Я зрозуміла лише одне: межа між моєю роботою й особистим щойно остаточно стерлася. І ім’я цієї межі – Натан Брукс.