Розділ 3

Спогади…

Слова Натана про обережність я згадала не одразу. Вони спливли пізніше, різко і боляче, коли один із в’язнів, який не перебував під посиленим контролем, вирішив, що я для нього доступна здобич. Це сталося в коридорі між блоками. Я не встигла навіть покликати на допомогу.

Все тривало кілька хвилин. Його рука на моїй шиї, тиск, від якого темніє в очах, запах поту і злості. Я борсалася, більше на інстинктах, ніж усвідомлено. Охорона встигла, коли покидьок спробував зірвати з мене медичний халат. Його відтягнули, поклали на підлогу, притисли. Я стояла, притулившись до стіни, і не могла зібрати дихання.

Фізично я відбулася переляком і синцями на шиї. Психологічно наслідки були глибші. Після цього мене тимчасово відсторонили від кількох блоків, але відчуття безпеки не повернулося.

Саме тоді я вперше подумала про Натана.

На наступному сеансі я вдала, що все в порядку. Питала його про сон, про напругу, про тілесні реакції. Він відповідав знову стримано. Але його погляд був не там, де мав би бути.

Реквієм дивився на мою шию.

Я помітила це не одразу, але коли зрозуміла, стало ніяково. Його очі затримувалися на синцях, які я намагалася прикрити коміром медичного халата. Ув’язнений не поспішав відводити погляд, не ховав зацікавленості. 

— Хто? — коротко запитав він.

Я завмерла лише на мить.

— Повернімося до вашого стану, — відповіла я спокійно. — Чи були цього тижня нічні епізоди, містере Брукс?

Я продовжила аналіз, ставила питання, відмічала реакції. Сеанс ішов за планом, але напруга між нами не зникала.

І тоді Натан знову порушив рамки.

— Які квіти ви любите, докторко Рід? — запитав він раптово.

Я підняла на нього очі.

— Це не світська бесіда, містере Брукс, — нагадала я. — Ми на терапевтичному сеансі.

— Можливо, — спокійно відповів він. — Але ви хочете отримати відповіді на свої запитання, вам доведеться відповідати на мої.

Його тон не був агресивним. Він не тиснув. Натан просто констатував правило, яке сам встановив у ту мить.

У мене перехопило подих. Усередині щось різко напружилося. Це не було страхом у чистому вигляді. Це було відчуття втрати контролю, яке я надто добре знала з теорії, але не очікувала відчути на собі.

Я зрозуміла, що Реквієм бачить більше, ніж мав би. І що межі, які я вважала непорушними, для нього не існують.

— Я не торгуюся зі своїми пацієнтами, містере Брукс, — кажу, стримуючи напругу в голосі.

— Це не торг, докторко Рід, — відповідає він спокійно. — Це заохочення.

Я дивлюся на нього довше, ніж дозволяю собі зазвичай. Натан має рацію в одному: ми обоє хочемо отримати інформацію. Я хочу зрозуміти його. А він чомусь мене. Це небезпечна симетрія, але я відчуваю, що якщо зараз відступлю, він замкнеться остаточно.

Краєм ока я помічаю рух. Один з охоронців напружується і дістає з кишені електрошокер. Реквієм це теж бачить, але не реагує.

— Не потрібно, — кажу я одразу, не зводячи погляду з Натана. — Все під контролем.

Охоронець вагається, але ховає пристрій назад. У кабінеті знову стає тихо.

— Мої улюблені квіти – гортензії, — кажу я після короткої паузи.

Слова звучать дивно особисто, але я не відчуваю сорому. Лише напружене очікування. Натан повільно киває, ніби занотовує відповідь у власній пам’яті.

— Тепер ви. Розкажіть ваші про сни.

Реквієм не зволікає.

— Вони повертаються, — каже він хрипким  голосом. — Війна… Постріли... Крики... Я бачу людей, які просять про допомогу. Я знаю, що маю робити, але не встигаю. Я тягну їх, а вони зникають. А іноді я просто стою і дивлюся. І не можу врятувати нікого, навіть самого себе.

Я записую кожне слово. Рука рухається механічно, але тіло реагує інакше. По спині біжать мурашки, дихання стає поверхневим. Його розповідь надто жива, надто болюча. Я ловлю себе на тому, що уявляю ці картини разом із ним, і це порушує професійну дистанцію.

— Коли саме сни посилилися? — питаю я, намагаючись повернути контроль.

Натан дивиться на мене уважно, ніби не чує запитання.

— Хто вас образив? — повторює він.

Я мовчу. Занадто довго.

— Я не бачила обличчя, — кажу зрештою. — Там було темно і взагалі це все надто швидко сталося.

Слова звучать майже переконливо, але Реквієм помічає, що я брешу.

Його питання про синці на шиї не було проявом співчуття. Це був холодний розрахунок хижака, який маркує свою власність. Він дивився на ті сліди так, ніби інший в’язень наважився торкнутися того, що належало виключно Реквієму. І в цьому було щось жахливіше за напад у коридорі.

— Брехати негарно, докторко Рід, — каже він тихо.

Потім відкидається на спинку крісла і знову киває охоронцям.

— На сьогодні досить.