Розділ 1

12 годин до викрадення…

Сиджу за столом у своєму кабінеті й дивлюся на табличку, прикручену до краю стільниці: « Доктор Юліана Рід. Психіатр».

Я працюю психіатром у в’язниці ADX Florence, штат Колорадо. Тут утримують тих, кого в інших місцях не можуть або не хочуть тримати. Серійні вбивці, терористи, люди, від яких відмовилося навіть саме поняття реабілітації. Я тут уже кілька місяців. Достатньо, щоб перестати здригатися від кожного звуку за дверима, і замало, щоб назвати це місце звичним.

Поступово звикаю до коридорів без вікон, до камер спостереження, до важких дверей і постійного контролю. Звикаю до поглядів, але це складніше. Я 24/7 оточена чоловіками. В’язні, охорона, персонал. Навіть коли вони мовчать, я відчуваю на собі увагу. Вона тисне, інколи дратує до скреготу зубів. Я не можу бути просто лікарем. Я завжди жінка в закритому просторі, де це має значення.

Я мушу тут працювати рік. Це умова контракту і мого ліцензування. Після резидентури я отримала грант від державної програми, яка фінансує роботу з особливо небезпечними злочинцями. Гроші покрили моє навчання, але за це я зобов’язана відпрацювати дванадцять місяців у федеральній установі підвищеного ризику. Розірвати контракт означає втратити ліцензію і борг, який я не зможу виплатити за все життя. Тому я тут. Хочу я цього чи ні.

Насправді в’язні в кайданках не такі страшні. Вони передбачувані. Агресія, маніпуляції, спроби тиску – усе це я вмію розпізнавати. Я знаю, де між нами межа, і система цю межу підтримує. Камери, охорона, правила. Тут усе чітко.

Мій справжній кошмар не носить тюремної форми.

Вже пів року хтось стежить за мною. Листи без підпису, повідомлення, які з’являються і зникають, знання про дрібниці, які я нікому не розповідала. Він знає мій графік. Знає, коли я затримуюся. Кілька разів я ловила відчуття, що за мною дивляться, але щоразу нікого не було. Поліція не знайшла нічого конкретного. Формально – немає загрози, фактично – я живу в постійній напрузі.

Це тривожить мене більше, ніж розмови з убивцями. Бо тут, у в’язниці, я розумію правила гри. А там, зовні, я не знаю, хто саме стоїть за моєю спиною і наскільки близько він уже підійшов.

Я відкидаюся на спинку крісла і намагаюся зосередитися на документах. Сьогодні ще два сеанси. Обидва з довічниками. Я майже входжу в робочий стан, коли двері різко відчиняються.

Підіймаю голову, на порозі стоїть начальник в’язниці. Його обличчя напружене, щелепи стиснуті, погляд важкий і злий. Він дивиться на мене так, ніби я вже щось зробила.

Випрямляюся в кріслі й знімаю руки зі столу. Тут не заведено звертатися на ім'я. Я добре це знаю.

— Начальнику Адамс, — кажу рівно. — Щось трапилося?

Він зачиняє двері за собою і робить кілька кроків у кабінет. Не сідає. Стоїть навпроти, спершись долонями об край мого столу. Так він робить лише тоді, коли ситуація виходить за межі звичайних процедур.

— Цієї ночі ми втратили одного з ув’язнених, — каже він. — Натана Брукса на прізвисько «Реквієм».

Цього ув’язненого я знаю добре…

— Втратили? — перепитую, хоча вже розумію відповідь.

— Він утік.

Кілька секунд я просто дивлюся на нього. У ADX Florence не тікають. Це місце створене саме для того, щоб люди тут зникали з реального світу, а не поверталися в нього.

— Це ж неможливо, — кажу я повільно. — Ви самі розповідали про рівень охорони. Тут немає слабких місць.

Адамс лише кривиться на почуте.

— Брукс – колишній спецпризначенець. Він знав, як працюють об’єкти такого типу. А ще мав допомогу.

Я мовчу, чекаю продовження.

— Учора ввечері в одному з технічних блоків сталася аварія. Коротке замикання. Камери на трьох ділянках відключилися на дев’яносто секунд. Резервне живлення мало спрацювати одразу, але хтось затримав перемикання. У цей самий час Брукса вивели з камери нібито для медичного огляду.

— Хтось із персоналу, — кажу я.

— Так. Один із молодших охоронців. Його знайшли вранці. Живого, але з переломом і струсом. Він нічого не пам’ятає після моменту, коли відкрив камеру.

Я відчуваю, як напружується спина.

— Далі?

— Службовий коридор, технічний ліфт, старий сервісний тунель, який використовували ще до реконструкції. Формально він заварений, але реально – ні. За межами периметра на нього чекав транспорт. Все зайняло менш ніж десять хвилин.

Я повільно видихаю.

— Натану Бруксу не можна на волю. Він стратив своє командування, — кажу я. — Не в стані афекту, а в холодній свідомості. 

— Саме тому я тут, — начальник дивиться мені прямо в очі. — Ви працювали з ним, Юліано. Ви говорили з ним десятки годин тоді, коли інші боялися навіть поглянути на нього.

Я стискаю пальці, але тримаю обличчя спокійним.

— Ви хочете мою оцінку?

— Я хочу почути від вас усе, що ви знаєте про Натана Брукса, — каже він. — Кожну деталь. Кожну річ, яка може допомогти зрозуміти, що він зробить далі.

Дивлюся на Адамса і раптом бачу в його очах не владу, а первісний, неприхований страх. Ми всі тут заручники ілюзії контролю. Ми збудували стіни, вигадали протоколи й повірили, що за залізними дверима можна сховати саму природу звіра. Але звір утік і тепер ми всі у небезпеці.