Сталевий Щур їде з України. Глава 8

Глава 8

Політ над Європою на висоті дванадцяти кілометрів на борту Срібного Кабачка-1 мало нагадував звичайні авіаперевезення, до яких я звик під час лоукост-мандрівок на наукові семінари. Тут не було черг на реєстрацію, немовлят, що плачуть у сусідньому кріслі, або пропозицій придбати парфуми зі знижкою. Замість цього за ілюмінаторами нашої гондоли розтягнувся нескінченний оксамит нічного неба, прошитий вогнями міст, а в безпосередній близькості, наче вірні васали, висіли два британських Тайфуни та пара польських F-16. Їхні пілоти час від часу підходили так близько, що я міг розгледіти піднятий великий палець у кабіні винищувача — жест поваги до аспіранта, який перетворив сріблясту тканину на головну цитадель континенту.

Я сидів у м’якому шкіряному кріслі, яке Майор Степан Петрович особисто замовив для гондоли, і намагався не думати про те, що під моєю правою п’ятою зараз знаходиться серверна стійка з архівами підземного Рамштайну. Мій Платиновий Олень у смартфоні тьмяно світився цифрами, що перевищували бюджет невеликої острівної держави. Триста двадцять мільйонів доларів. Я прокручував екран вгору і вниз, відчуваючи дивну суміш тріумфу та екзистенційного жаху. Ще три місяці тому я боявся, що мені не вистачить на роздруківку дисертації, а тепер я міг би купити друкарню, паперову фабрику і половину Полтавської політехніки на додачу.

— Олександре, ви знову вивчаєте свій оленячий баланс? — Королева Марія підняла очі від ранкового випуску Таймс, який їй доставили спецрейсом прямо в стратосферу. — Сподіваюся, ви не плануєте приватизувати Лондонське Сіті по прильоту. Мої лорди-фінансисти і так перебувають у стані легкого нервового тику після того, як ваші дирижаблі заблокували супутникові транзакції під час того... атмосферного непорозуміння.

Я миттєво відклав телефон і вирівняв спину. Поруч із Королевою, навіть у гондолі власного дирижабля, неможливо було сидіти розхлябано.

— Ваша Величносте, я лише перевіряю, чи вистачить нам ресурсів для розгортання глобальної мережі Небовиду, — відповів я, намагаючись додати голосу впевненості стратегічного радника. — Ми зі Сталевим Щитом розробили план створення стратосферного коридору безпеки. Лондон, Кент, Ла-Манш. Кожна підстанція, кожен банківський хаб буде під нашою срібною парасолькою. Це не приватизація, це цифрова санітарія. До речі, щодо оленів... Ви дійсно хочете бачити їх у К'ю-Гарденс? Бо Ігор уже почав розробляти проєкт автоматичних годівниць із РЕБ-захистом.

Королева лише тонко посміхнулася, і в цій посмішці я прочитав більше розуміння, ніж у всіх моїх наукових керівників разом узятих.

— Alexander, your imagination is your most dangerous and most valuable asset, — промовила вона. — Олександре, ваша уява — це ваш найнебезпечніший і найцінніший актив. Не витрачайте її на годівниці. Зараз нам потрібно показати світу, що Сталевий Щит — це не просто українська екзотика, а нова реальність. На конференції в Королівському товаристві на вас чекатимуть люди, які ще вчора називали ваші ідеї стратосферним маренням. Буде весело подивитися на їхні обличчя, коли ви зайдете до зали не як прохач гранту, а як людина, що привезла Королеву на власному повітряному авіаносці.

Я кивнув, відчуваючи, як усередині прокидається той самий Сталевий Щур, що колись нишпорив Полтвою. Тільки тепер цей щур мав крила, мільйони на рахунку і особисте схвалення монарха. У сусідньому відсіку Андрій та Ігор гарячково шепотілися, обговорюючи параметри синхронізації з британськими системами Радар. Вони виглядали як справжні рок-зірки від науки: у фірмових куртках Сталевого Щита, з планшетами, на яких миготіли коди доступу до стратосфери.

— Саш, ти тільки поглянь на цей сигнал! — Андрій висунувся з-за перегородки. — Британська мережа зв’язку відкрила нам усі порти. Ми зараз бачимо Лондон краще, ніж вони самі. Їхня система оборони Темзи — це просто дитячий конструктор порівняно з нашою Павутиною. Я щойно випадково перехопив замовлення на піцу для прем'єр-міністра. Він любить пепероні без маслин.

— Андрію, припини шпигувати за піцою, — обірвав я його, хоча сам ледь стримував усмішку. — Майоре, як там наш хвіст?

Майор Степан Петрович, який весь цей час невідривно дивився на радарну панель, лише коротко кивнув. — Маски в Полтві були лише місцевим відділенням. Глобальний Рамштайн зараз у стані повної мобілізації. Вони бачать наш рух. Перехоплено декілька зашифрованих сигналів із серверів у Нідерландах. Схоже, вони спробують влаштувати нам гарячий прийом над Ла-Маншем. Але Тайфуни на зв’язку, а наш Срібний Кабачок має достатньо енергії, щоб іонізувати всю північну Атлантику, якщо знадобиться.

Я подивився вниз. Там, під шаром хмар, пропливала Бельгія. Ми наближалися до фінальної ділянки шляху. Конференція в Лондоні, на яку я так прагнув потрапити як звичайний аспірант, тепер виглядала як поле моєї особистої битви за право називати це небо своїм. Я був мільйонером, я був захисником Королеви, але в глибині душі я все ще залишався тим самим хлопцем із Полтави, який знав: якщо система не працює — її треба не ремонтувати, а переписувати з нуля.

Ми входили в повітряний простір Британії. Срібний кит почав повільно знижуватися, готуючись до зустрічі з історією.

***

Коли під черевцем нашого Срібного Кабачка-1 нарешті блиснула темна, неспокійна вода Ла-Маншу, я відчув, як у гондолі змінилася не просто тиск, а сама щільність реальності. Ла-Манш завжди був не лише географічним кордоном, а й гігантським цифровим ровом, через який проходять тисячі кілометрів оптоволоконних кабелів, що зв’язують серце лондонського Сіті з континентом. Саме тут, на стику двох світів, Маски вирішили дати свій останній бій у повітрі.

— Саш, зафіксовано аномальне зростання фонового випромінювання на частотах 433 МГц! — вигукнув Андрій, не відриваючи погляду від спектроаналізатора. — Це не радіоперешкоди, це цілеспрямований фазований промінь. Хтось знизу, з води, намагається «підсмажити» наші вхідні каскади.