Сталевий Щур їде з України. Глава 7

Глава 7

Ранок на Львівській дослідній станції селекції кабачків імені Миколи Вавилова перестав бути тихим і пасторальним рівно в ту хвилину, коли над нашими головами вперше пройшла пара польських F-16 на форсажі. Гуркіт був таким, що Андрій ледь не випустив із рук свій термінал, а старий ангар, який ми з любов’ю називали Гніздом, здригнувся всіма своїми іржавими кріпленнями, наче намагаючись скинути з себе маскування під сільськогосподарське підприємство. Проте всередині все було інакше. За ці два тижні, що Королева Марія вирішила провести у Львові, наше скромне притулок Сталевого Щита перетворилося на передовий командний пункт, де поруч із моїми сріблястими аеростатами тепер стояли мобільні центри супутникового зв’язку та дивні чорні ящики з маркуванням НАТО.

Між рядами стелажів із написом Насіння елітне, не відкривати до настання апокаліпсису тепер походжали не лише наші техніки, а й польські офіцери зв’язку в ідеально випрасуваній формі та американські фахівці з кібербезпеки, чиї очі світилися тим самим фанатизмом, що й у нас із Ігорем. Я сидів на своєму звичному ящику, але тепер це був не просто ящик, а ергономічне крісло оператора стратегічного флоту, привезене спецрейсом із Жешува. Мій Платиновий Олень на рахунку почувався настільки впевнено, що я почав ловити себе на думці про купівлю власного острова, де кабачки росли б самі собою без жодної селекції, але звичка аспіранта до економії на обідах все ще змушувала мене заварювати каву в старому залізному горнятку.

— Пане Олександре, — до мене підійшов польський полковник, чиє обличчя нагадувало ілюстрацію до статуту внутрішньої служби. — Ваша система Небовид зараз передає дані, які наші супутники Авакс не бачать через специфічне викривлення атмосфери над Полтвой. Як ви домоглися такої чіткості в умовах штучного радіозатемнення, яке намагаються створити під землею?

Я відкинувся на спинку крісла і поправив окуляри, намагаючись надати своєму обличчю вигляду людини, яка снідає квантовими рівняннями.

— Пане полковнику, це просто фізика розсіювання світла в іонізованому середовищі. Ми використовуємо дзеркальні панелі прихованого спектра на аеростатах як гігантські лінзи. Поки ваші супутники намагаються пробитися крізь хмари зверху вниз, мій Срібний Кабачок-1 дивиться на світ під кутом, який не залишає шансів навіть найдорожчому камуфляжу Масок. Це типова аспірантська хитрість — якщо не можеш дивитися на проблему прямо через її складність, дивися під кутом сорока п’яти градусів і додавай трохи іронії в алгоритм обробки зображення.

Полковник кивнув, хоча в його очах я прочитав легке збентеження. Мабуть, у військовій академії їх не вчили, що енергетичну безпеку Європи можна забезпечити за допомогою сріблястої тканини та логіки Полтавської політехніки. Тим часом у Гнізді панувала атмосфера передстартового відліку. Ігор у білому халаті, який тепер виглядав як уніформа вченого-пророка, перевіряв натяг вуглецевих тросів, а Андрій бився з кодом, намагаючись синхронізувати польські радари з нашою мережею Міцеліїв. Кожен мій рух тепер відстежувався десятками датчиків, а мільйони на рахунку дозволяли купувати будь-які компоненти швидше, ніж я встигав вимовити слово тендер.

Майор Степан Петрович з’явився з темряви ангару несподівано, як завжди. Цього разу на ньому був не камуфляж, а строгий темний костюм, який робив його схожим на директора секретного департаменту, про який ніхто не знає, але якого всі бояться. Він тримав у руках планшет із червоною рамкою на екрані, і його обличчя, яке зазвичай нагадувало спокійну скелю, зараз було порізане глибокими зморшками втоми. Він жестом наказав іноземним колегам відійти і сів поруч зі мною на імпровізовану лаву з порожніх контейнерів.

— Ну що, науковцю, — тихо сказав він, вимикаючи звук на планшеті. — Наша гра з оленями та сріблом перейшла в розряд глобального гамбіту. Маски в Полтві зрозуміли, що підземний Рамштайн більше не є таємницею. Твій звіт для Королеви став детонатором. Їхні активи заморожені по всьому світу, рахунки в офшорах світяться як новорічна ялинка завдяки твоїм цифровим слідам. І тепер вони діють як поранений звір, загнаний у кут власного колектора.

Я відчув, як по спині пробіг холод, який не мав нічого спільного з кондиціонерами ангару.

— Вони готують атаку на дирижаблі? — запитав я, дивлячись на сріблясте тіло Кабачка.

— Гірше, — Майор зробив коротку паузу, і в цій тиші я почув, як на вулиці знову пройшов літак. — Сталевий Щит отримав підтвердження: вони активували план Попіл. Це те, що вони тримали на крайній випадок. Маски мають доступ до тактичного ядерного боєприпасу, який залишився в одному з секретних радянських сховищ, що тепер з’єднані з тунелями Полтви. Вони хочуть нанести удар по центру Львова. Офіційно це буде подано як неконтрольована ескалація з боку зовнішнього агресора, або техногенна катастрофа неймовірної сили. Але мета одна — знищити докази, Королеву, Сталевий Щит і тебе разом із твоїми аеростатами. Вони готові спалити пів міста, аби тільки поховати історію про свої відкати та День Плюс у попелі.

Я подивився на монітор. Там, у стратосфері, мій перший аеростат спокійно тримав небо. Він здавався таким тендітним проти ядерної загрози.

— Майоре, — голос мій здригнувся, але розум аспіранта вже почав шукати вихід. — Якщо вони вдарять, Небовид має стати не просто дзеркалом. Ми маємо перетворити його на активну лінзу. Ми маємо випалити цю ракету ще в польоті. У нас є потужність, у нас є кабелі в тросах, у нас є вся енергія Львова під рукою.

— У нас є шість годин до ймовірного вікна пуску, — відповів Степан Петрович. — І Королева відмовилася їхати. Вона сказала, що хоче побачити, як Сталевий Щит тримає удар. Тож збирайся, Олександре. Зараз твоя дисертація — це єдине, що стоїть між цим містом і вогняною кулею.

Я кивнув, відчуваючи, як страх трансформується в холодну інженерну лють. Ми були аспірантами, ми були мільйонерами, ми були Сталевим Щитом. І ми не збиралися дозволити якимось підземним щурам перетворити наш Львів на попіл. Робота почалася з новою силою, і цього разу на кону була не просто енергетика, а саме право на існування.