Сталевий щур їде з України. Глава 5

Чорний «Транспортер» мчав нічним Львовом так, ніби водій намагався встановити рекорд із подолання звукового бар’єру на бруківці. Я сидів на підлозі, обійнявши свої общипані сріблясті крила, і відчував кожну вибоїну всією поверхнею свого аспірантського тіла. Майор Степан Петрович на передньому сидінні мовчав, лише зрідка пускаючи в салон густі кільця диму, які в світлі вуличних ліхтарів здавалися привидами моїх втрачених євро.
Нарешті машина зупинилася в якомусь глухому дворі біля підніжжя Високого Замку. Мене виштовхали назовні. Нічне повітря було свіжим, але запах вогкості, що долинав із відчинених дверей підвалу старої кам’яниці, натякав: попереду не фуршет у Лондоні, а щось значно приземленіше.
— Рухайся, соколе, — буркнув один із конвоїрів, підштовхуючи мене прикладом у спину. — Твоє пір’я заважає проходу, склади вже той хвіст.
Ми спускалися довго. Сходи були крутими, іржавими і пахли австро-угорською пліснявою. Нарешті ми опинилися в приміщенні, яке нагадувало суміш пивного погреба, камери допитів та секретного бункера. Стіни з червоної цегли були завішані плакатами з правилами мобілізації та картами, де замість позицій ворога були позначені найпопулярніші львівські кав’ярні.
У центрі кімнати стояв масивний дубовий стіл. За ним сидів чоловік, чиє обличчя нагадувало пересушений чорнослив — зморшкувате, кисле і водночас неймовірно зосереджене. Це був підполковник Гнида, людина, про чию підозрілість у Львові ходили легенди: кажуть, він одного разу мобілізував власну тінь, бо вона здалася йому «підозріло мовчазним ухилянтом».
— Отже, «Веселка», — процідив він, дивлячись на мій сріблястий комбінезон, що дивно відблискував у світлі тьмяної лампи. — Срібний ангел Полтавщини. Аспірант-дроновод. І, за сумісництвом, професійний захисник оленів.
Я вирівняв спину, намагаючись не звертати уваги на паєтку, що залізла мені в черевик.
— Я науковець, пане підполковнику. Мої дрони — це майбутнє. А костюм — це... виробнича необхідність для маскування в умовах диско-бару.
Гнида встав і почав повільно обходити мене навколо.
— Знаємо ми ваші «маскування». Зараз світ складний, Сашку. Арабські шейхи купують наші чорноземи, єврейські шпіони полюють на рецепт ідеального баноша. Ви впевнені, що ви — це ви? А не засланий козачок із Моссаду чи Аль-Каїди, який вирішив пробратися в Європу через «райдужний» коридор?
— Я українець! У мене навіть диплом з відзнакою від Полтавської політехніки є! — вигукнув я.
Гнида зробив знак конвоїрам. Один із них вийшов і повернувся через хвилину, тримаючи в руках тацю, на якій лежало те, що в цій ситуації виглядало як священна реліквія.
Величезний шматок сала. З проріззю. Біле, як совість немовляти, з рожевими прожилками, щедро натерте часником і посипане грубою сіллю. Поруч лежала половина хлібини «Живньої» і запітніла пляшка горілки, на етикетці якої був зображений козак, що бореться зі змієм (або зі здоровим глуздом).
— У нас тут своя контррозвідка, Сашку, — Гнида присунув тацю до мене. — Генетична. Арабські шпіони не їдять свинину. Єврейські — не мішають м’ясо з молоком... а, втім, сало для них теж табу. Тож зараз ми перевіримо твій культурний код.
Я глянув на сало. Воно було прекрасним. У мене в шлунку, де останні шість годин панувала порожнеча і мартіні, стався справжній революційний переворот.
— Пий, — наказав Гнида, наливаючи повний гранований стакан горілки. — І заїдай. І щоб я бачив у твоїх очах щиру насолоду, а не релігійний конфлікт.
Я розумів: це не просто вечеря. Це допит. Якщо я зараз поперхнуся або виявлю хоч краплю вагання — мене розберуть на запчастини швидше, ніж мій перший дрон.
Я взяв стакан. Горілка пахла хлібом і неминучістю. Перехилив його одним махом. Вогонь пішов по стравоходу, наче рідкий терміт. Я миттєво відрізав величезний шмат сала, поклав його на скибку чорного хліба і вп’явся зубами в цю гастрономічну барикаду.
Часник вдарив у ніздрі. Сіль запекла на язиці. Сало тануло в роті, змішуючись із теплом горілки. Це було божественно. Я жував так завзято, що мої сріблясті крила почали ритмічно похитуватися.
— О-о-о... — мимоволі вирвалося в мене. — Оце я розумію, спецзасіб.
Гнида уважно спостерігав за моїм обличчям. Він шукав ознак відрази, шукав мусульманського чи юдейського сумніву. Але бачив лише щире, дике, полтавське задоволення. Я відрізав ще один шматок, потім ще один. Я їв так, ніби від цього залежала доля цілого оленячого флоту.
— Бачите, сержанте? — Гнида повернувся до конвоїра. — Жує так, що аж за вухами лящить. Жоден агент «Хезболли» так не зможе. Навіть під прикриттям. Генетика — річ вперта. Наш він. Тільки дурний трохи зі своїм пір’ям.
Я витер губи рукавом сріблястого комбінезона, залишивши на ньому масну пляму.
— Ще налити? — запитав я, тягнучись до пляшки.
— Досить, — Гнида відсунув тацю. — Перевірку на «шпигунство за обрізанням» пройдено. Але це була легка частина. Сало ти їси добре, а от чи вмієш ти повзати під землею так само вправно, як жувати — ми перевіримо зараз.
Він кинув мені старий ліхтарик і показав на невеликий отвір у стіні, закритий іржавими гратами.
— Там починається львівська Полтва. І там сьогодні відбувається те, про що ти навіть у своїх дисертаціях не мріяв. Марш у діру, ангеле. Якщо виживеш — може, і в Лондон потрапиш. Але вже не як танцюрист, а як... ну, побачимо.
Я встав, відчуваючи в ногах приємну горілчану легкість, а в шлунку — солідну базу з сала. Аспірант був готовий до занурення. Я поліз у діру, тягнучи за собою крила, і думав про те, що бути українським шпигуном — це, в принципі, непогана робота, якщо меню завжди таке.

***

Коли мене вивели з «залу гастрономічних катувань», я очікував чого завгодно: допиту на електричному стільці, камери з пацюками або, у найгіршому випадку, примусового вивчення статуту внутрішньої служби. Але шлях через підземні коридори вів усе вище, і замість запаху сирості в повітрі почали з'являтися нотки дорогого тютюну, лавандового освіжувача та... парфумів із ароматом «старих грошей».
Двоє конвоїрів зупинилися перед масивними дубовими дверима, прикрашеними різьбленням у стилі галицького сецесіону. Один із них, той, що раніше намагався висмикнути перо з мого крила, раптом пригладив чуба і поправив ремінь.
— Струнко, «Веселко», — шепнув він. — Зараз будеш говорити з самим Головним. Поводься тихо. Він у нас... тонкої душевної організації чоловік. Особливо після третього контуження.
Двері відчинилися, і я опинився в кабінеті, який більше нагадував музей антикваріату, ніж робоче місце воєнкома. Стіни були заставлені стелажами з книгами, на столі стояв справжній патефон, а в кутку висів величезний портрет Наполеона, у якого чомусь були вуса полковника ТЦК.
За столом сидів Він. Полковник Богдан Громобій. Людина, чиє прізвище змушувало львівських мажорів миттєво купувати квитки до Варшави (через ліс), але чиє обличчя зараз випромінювало такий спокій, ніби він щойно закінчив медитацію на вершині Тибету.
Коли він підвів очі і побачив мене — у моєму обтягуючому сріблястому комбінезоні, з райдужним серцем на грудях та напівзігнутими білими крилами — у кабінеті на мить зупинився час. Громобій повільно встав. Його погляд пройшовся від моїх сріблястих ботфортів до общипаного пір'я за плечима. У його зіницях спалахнуло щось таке, чого я не бачив навіть у очах Королеви Марії. Це було... благоговіння.
— Боже мій... — прошепотів він басом, від якого задрижали кришталеві підвіски на люстрі. — Це ж він. Срібний Вісник. Естетика... Абсолютна Естетика.
Він почав повільно обходити стіл, не зводячи з мене погляду. Я стояв, намагаючись не дихати «Кров'ю дигера», яку щойно вживав у підвалі, і відчував, як Сталевий Щур у моїй голові починає нервово пакувати валізи.
— Пане полковнику... — почав я, але він підняв руку, затягнуту в ідеальну шкіряну рукавичку.
— Мовчи, юначе. Не руйнуй цей момент словами. Ти хоч знаєш, що ти приніс у цей сірий, казенний світ? — Громобій підійшов до мене впритул. Він був вищий за мене на голову, і від нього пахло сумішшю пороху та дорогого французького мила. — Я все життя шукав символ. Чистий, незаплямований символ мобілізаційного духу. Всі ці плакати з суворими обличчями — це прах! Це нудьга! А ти... ти — Ангел Заклику. Ти — Срібна Суть Наказу.
Він обережно, кінчиками пальців, торкнувся мого крила. Я мимоволі здригнувся.
— Дивись, сержанте, — звернувся Громобій до конвоїра, який стояв біля дверей із відвислою щелепою. — Бачиш це пір’я? Воно тремтить, як душа новобранця перед першим шикуванням. Це ж високе мистецтво!
Полковник раптом підійшов до патефона і поставив голку на платівку. Кімнату заповнили звуки класичної опери. Він повернувся до мене, і в його очах я побачив... сльози? Справжні, полковницькі сльози, що заплуталися в його суворих вусах.
— Олександре... Можна я буду називати тебе Сандро? — запитав він, стискаючи мої плечі. — Ти не розумієш. Я старий солдат. Я бачив багато: бруд, папір, звіти, ухилянтів у холодильниках... Але я ніколи не бачив, щоб Мобілізація мала таке обличчя. Ти — мій ідеал.
Я зрозумів: ситуація стає критично романтичною в абсолютно божевільному сенсі. Треба було діяти.
— Пане Богдане... — я надав своєму голосу тремтіння, яке зазвичай використовував для захисту дисертації перед нетверезим професором. — Я... я лише маленький гвинтик у машині «Веселки». Моє серце належить мистецтву і... вертикальному дубку. Але ви... ви перший, хто побачив за цими паєтками справжню драму аспіранта.
Громобій важко зітхнув і притягнув мене до себе. Обійми полковника ТЦК — це як потрапити в гідравлічний прес, оббитий оксамитом.
— Бідне моє пташеня, — прошепотів він мені в район лівого крила. — Вони хотіли відправити тебе в підземелля. Хотіли перевірити тебе салом! Які варвари! Яка гастрономічна нетактовність! Ти — істота ефірна. Тобі треба не сало, а амброзія і... особливе ставлення.
Він відсторонився і подивився мені прямо в душу.
— Слухай мене, Сандро. Я не можу тебе просто відпустити. Ти занадто цінний експонат для моєї колекції... ідей. Я зроблю тебе своїм особистим ад'ютантом з питань... естетичного супроводу. Ми будемо разом реформувати систему! Ти будеш летіти попереду мого «Раптора», а я буду вказувати шлях!
«Любов воєнного стану — це коли ти готовий віддати людині не тільки серце, а й броньований жилет із четвертим класом захисту», — майнуло в мене в голові.