Сталевий Щур їде з України. Глава 4

Ранок у Будинку вчених почався не з тріумфального маршу, а з тихого, зловісного повідомлення від застосунку «Моно». Коли я відкрив його, очікуючи побачити там цифру з багатьма нулями, яка б дозволила мені купити невеликий острів у Тихому океані або принаймні власну ППО для дрона, екран зустрів мене крижаним холодом: «Ваш рахунок тимчасово обмежено. Будь ласка, надайте документи, що підтверджують походження коштів (Форма 2-П, довідка про продаж оленів, висновок екзорциста)».

Я ледь не впустив телефон у чашку з чаєм пані Стефанії. Світ звалився. Мільйони, зібрані еко-активістами, антропологами та нудьгуючими мільярдерами на порятунок «неандертальських лосів», зависли в цифровому лімбі. Фінмоніторинг виявився страшнішим за Стіну в Бескидах. Він не мав очей, але мав алгоритм, який вважав, що триста тисяч доларів на рахунку аспіранта Полтавської політехніки — це не «успіх», а «фінансування міжнародного тероризму або купівля нелегальних пельменів».

— Аспірант у пастці... — прошепотів я, гарячково обмацуючи кишені. — І ця пастка називається «Знай свого клієнта».

У мене залишилася тільки та сама пачка євро від «Королеви Марії», надійно захована в підкладці куртки. Гроші солідні, але для будівництва авіаційного флоту та підкупу європейської бюрократії — це лише на чай і круасани. Мені потрібен був вихід. Легальний, швидкий і такий, що не передбачає мого перетворення на «кубик металобрухту» в підвалах ТЦК.

Саме в цей момент, коли я вже був готовий битися головою об бюст Івана Франка, у двері бібліотеки шкереберть залетів Вадик — один із тих хлопців, з якими ми ще місяць тому разом тремтіли під час першого рейду Степана Петровича. Вадик виглядав так, ніби він щойно пробіг марафон, переслідуваний зграєю голодних колекторів.

— Саш! — вигукнув він, хапаючи ротом повітря. — Є варіант! Стопудовий! Надійний, як швейцарський годинник, зроблений у Житомирі! Безкоштовний виїзд у Європу через три дні. Офіційно! З супроводом!

Я підозріло примружився. Після тунелю з цигарками слово «офіційно» викликало в мене алергічну висипку. — Вадик, якщо ти зараз скажеш «добровольчий батальйон біохіміків», я тебе особисто здам Степану Петровичу.

— Та ні! — Вадик витер піт зі чоло. — Ансамбль народного танцю і пісні «Веселка». У них гастролі в Празі, Берліні та, Саш, увага — у Лондоні! Вони везуть культурну програму.

— Яке відношення ми, два кривоногі інженери, маємо до народного танцю? — я скептично оглянув Вадикові треніки. — Я можу хіба що зобразити «п’яного ведмедя на ярмарку», але не думаю, що це те, на що чекає Лондон.

Вадик підійшов ближче і перейшов на шепіт, від якого пахло дешевою кавою та відчаєм. — Тут є нюанс. «Веселка» — це не просто ансамбль. Це... прогресивний ансамбль. Вони просувають ідеї інклюзивності, гендерної рівності та ЛГБТ-спільноти через призму українського фольклору. Європейські грантодавці від них просто пісяють кип’ятком. У них випало кілька людей — хтось захворів, хтось злякався. Їм терміново потрібні «нові обличчя» для масовки та хору.

Я відчув, як у мене починає смикатися ліве око. — Тобто, ти пропонуєш мені, Сталевому Щуру, автору світового фейку про оленів, вдягнути сріблясті шаровари і пропагувати нетрадиційні цінності на очах у всієї діаспори?

— Саш, вибирай: або ти «прогресивний артист» у Празі, або ти «традиційний копач траншей» під Бахмутом. Тим більше, сьогодні ввечері перегляд прямо перед Оперою. Комісія приїде. Якщо пройдемо — завтра вже в бусі.

Я глянув на свій телефон з заблокованим рахунком. Потім на рюкзаки з дроном-маткою. Потім на Вадика. — Хто я такий, щоб судити людей за їхні вподобання, — зітхнув я. — Зрештою, наука завжди була трохи... інакшою. Які умови?

— Треба підготувати номер. Щоб було автентично, але з «натяком». Щоб і бабусі плакали, і ліберали аплодували. У нас є кілька годин. Я вже зібрав ще п’ятьох пацанів. Всі «інтелектуали», всі хочуть у Лондон. Збираємося тут, у бібліотеці. Пані Стефанія сказала, що виділить нам куток за умови, що ми не будемо бити чечітку по паркету XVIII століття.

Я встав, відчуваючи, як усередині прокидається полтавський Остап Бендер. — Гаразд, Вадик. Починай збір. Будемо робити мистецтво. Якщо світ хоче оленів — він їх отримав. Якщо він хоче «Веселку» — він побачить таке шоу, що Амстердам здасться монастирем суворого режиму.

Я почав гортати свій плейлист у пошуках чогось, що можна було б перетворити на гімн прихованої еротики та незламної волі. У голові крутилася лише одна стара пісня про вербу, яку ми з дідом колись співали на весіллях після третьої чарки. Але в цій вербі було щось таке... метафоричне.

— Вадик! — гукнув я вже в спину другу. — Шукай сріблясту тканину! Багато сріблястої тканини! Ми будемо не просто співати. Ми будемо сіяти розумне, добре і... райдужне.

Сталевий Щур офіційно змінював забарвлення. Тепер моїм завданням було не перелетіти через кордон, а протанцювати через нього на підборах, яких у мене ще не було, але які вже десь чекали

***

Бібліотека Будинку вчених ще ніколи не бачила такого знущання над своєю тишею. Навіть у часи австро-угорської бюрократії чи радянських партійних зборів тут панував дух інтелектуальної статечності. Але сьогодні повітря було просякнуте не пилом фоліантів, а густим духом чоловічого поту, паніки та творчого божевілля.

— Так, шановні «зірки» майбутнього! Струнко! — я плеснув у долоні, намагаючись перекрити шум суперечки між двома аспірантами-фізиками, які не могли поділити, в який бік крутитися під час «інклюзивного па».

Вадик привів п’ятьох добровольців. Видовище було жахливе. Колектив нагадував чергу за субсидіями, яку раптово вирішили переодягнути для зйомок у кліпі раннього Бориса Моїсеєва. Тут був Ігор — фахівець з опору матеріалів, чия гнучкість нагадувала чавунну рейку; Андрій — програміст, який дивився на власні ноги так, наче бачив їх вперше в житті і не знав, як прописати їм драйвери; і ще троє хлопців, чиїм єдиним талантом була нестримна жага до перетину кордону.