Сталевий Щур їде з України. Глава 3

Ранок у бібліотеці Будинку вчених почався не з кави, а з усвідомлення того, що я — найбагатша мішень у західній частині країни. Маючи в кишені паспорт із фіктивними штампами, пачку євро та мільйон доларів на «оленячій» банці, я міг би купити собі вертоліт. Але вертоліт — це занадто гучно для Щура. Справжній Щур знає: щоб вийти з пастки, треба не ламати стіни, а знайти в них щілину, про яку забули навіть будівельники.

Я розклав на старовинному дубовому столі топографічні карти Карпат. Пані Стефанія дивилася на мене з підозрою, але після того, як я «пожертвував» на реставрацію фонду тисячу євро, вона була готова особисто витирати пил з моїх кросівок.

— Отже, панове бюрократи, — пробурмотів я, проводячи стилусом по екрану планшета, де була відкрита супутникова карта високої роздільної здатності. — Ви перекрили «Шлях», ви поставили патрулі на трасах, ви пасете вокзали. Але ви занадто ліниві, щоб лізти туди, де немає навіть мобільного зв’язку.

Мій аналітичний мозок, виплеканий на кафедрах Полтавської політехніки, працював у режимі «суперкомп’ютер на допінгу». Я шукав ідеальне місце. Місце, де природа сама сказала «досить» людській цивілізації.

— Гори, — шепотів я. — Там, де скелі роблять контрольно-слідову смугу неможливою. Там, де болота ковтають джипи, а ліс такий густий, що сонце забуває дорогу до землі.

Я порівнював карти Генштабу 80-х років із сучасними знімками Maxar. Моя ціль була десь між Львовом та Ужгородом, у самому серці Бескидів. Це був глухий кут, географічна аномалія. Там не було доріг — лише старі лісовозні стежки, які давно згнили під шаром моху. Там не було сіл — лише легенди про лісовиків та контрабандистів, які настільки суворі, що перекушують колючий дріт зубами.

— Ось воно, — мій палець зупинився на ділянці, де хребет піднімався майже вертикальною стіною. — Скала в три сотні метрів. Ніхто в здоровому глузді не піде туди пішки. І ніхто не поставить там патруль, бо патрульним теж хочеться жити.

Це був ідеальний план. Якщо я не можу пройти крізь кордон, я перелечу над ним. Але не на пасажирському літаку, а на тому, що я збудую за день. Гроші оленеводів світу мали нарешті послужити справжній науці.

Я відкрив ноутбук і почав замовляти обладнання. У наш час в Україні можна купити все — від ядерного реактора до совісті депутата, якщо в тебе є доступ до інтернету і швидка доставка.

— Так, — я клацав мишкою, наче розстрілював ворогів у грі. — Карбонові рами — в кошик. Двигуни з тягою, здатною підняти в повітря невеликого кабана — в кошик. Контролери польоту з військовим шифруванням — забираю. Акумулятори високої ємності? Дайте двісті!

Я замовляв доставку на різні адреси-дропи по всьому Львову, використовуючи кур’єрів Glovo та Нову Пошту. Гроші капали з моєї «оленячої» банки, конвертуючись у високотехнологічне залізо. Я відчував себе богом логістики. Спільнота «Мережі Політехніки» допомагала мені в режимі реального часу: аспіранти з кафедри аеродинаміки надсилали розрахунки гвинтів, а знайомі хакери з Києва забезпечували мені «чисті» канали зв’язку.

— Сашку, — прийшло повідомлення від Вадима-радіотехніка. — Якщо ти справді збираєш «Матку», не забудь про екранування. У тих горах РЕБи працюють так, що в пташок мізки закипають.

— Не вчи батька дрони будувати, — відповів я, замовляючи останню деталь — промисловий 3D-принтер з доставкою «до дверей».

До вечора бібліотека Будинку вчених почала нагадувати цех секретного заводу. Пані Стефанія тільки зітхала, дивлячись на коробки з написом «Fragile», які кур’єри заносили одну за одною.

Я почав будувати «Матку». Це мав бути не просто дрон. Це мав бути авіаносець у світі БПЛА. Величезний, потужний, здатний нести на собі не лише обладнання, а й мою надію на лондонський туман. Я працював із маніакальною швидкістю. Гроші давали свободу, але час... час був моїм головним ворогом.

— Завтра ввечері, — прошепотів я, закручуючи останній титановий гвинт у карбонову раму. — Завтра ми побачимо, хто сильніший: притяжіння Землі чи бажання аспіранта отримати свій грант.

Я глянув на годинник. У мене залишалося двадцять днів. Але для того, щоб вони стали історією успіху, я мав спочатку вижити в горах, де закінчується асфальт і починається справжня територія невідомого.

***

Мати вісімсот тисяч доларів на рахунку — це приємно. Мати мільйон причин опинитися в Лондоні — це мотивація. Але мати під рукою цілий склад авіаційних запчастин і всього двадцять один день — це вже виклик для справжнього генія з Полтавської політехніки. Поки пані Стефанія у Будинку вчених намагалася зрозуміти, чому бібліотека раптом почала пахнути каніфоллю та дорогим літієм, я перетворив внутрішній дворик на секретний ангар.

— Знаєте, пані Стефаніє, — сказав я, припасовуючи карбоновий промінь товщиною в мою ногу до центральної рами, — архітектура необароко просто ідеально резонує з частотою обертання безколекторних двигунів. Це чиста фізика.

Вона лише перехрестилася й пішла пити валеріанку, а я продовжив свій логістичний марафон. Завдяки «оленячій» банці я став найулюбленішим клієнтом усіх кур’єрів Львова. Мені везли все: від титанових кріплень до спеціальних альпіністських строп. Моя ідея була простою, як кут знесення: якщо я хочу перелетіти через 300-метрову скелю, мені не потрібен літак. Мені потрібна «Матка», яка підніме мене самого.

Будівництво зайняло рівно двадцять годин. Я не спав, підтримуючи мозок літрами міцної кави та чистим адреналіном. «Матка» вийшла монструозною. Вісім двигунів T-Motor U15, кожен з яких міг би вирвати з корінням невелике дерево, були закріплені на посиленій рамі. У центрі я змонтував щось на кшталт люльки — полегшене сидіння від гоночного карта, прикріплене через систему амортизації.

— Ну що, Сашку, — прошепотів я, перевіряючи надійність строп. — Або ти зараз станеш першим у світі літаючим аспірантом, або пані Стефанії доведеться довго відмивати двір від залишків науки.