Сталевий щур їде з України. Глава 2

Львів у тумані — це не просто місто, це гігантська декорація до нуарного фільму, де за кожним рогом на тебе чекає або найкраща кава у твоєму житті, або патруль із планшетом. Я вибрався з району вокзалу, намагаючись не відсвічувати своєю забрьоханою курткою та рюкзаком, який після нічних пригод виглядав так, ніби його жував динозавр.

Йти пішки до центру — це виклик для ніг, але задоволення для внутрішнього параноїка. Коли ти йдеш, ти контролюєш ситуацію. Громадський транспорт — це пастка, де твій простір обмежений металевими стінками та поглядами контролерів. А я зараз був занадто дорогим товаром, щоб продавати його за ціну трамвайного квитка.

Мій шлях лежав до Будинку Вчених. Це розкішна необарокова споруда на вулиці Листопадового Чину, яку я знав краще, ніж власну кишеню. У студентські часи я проводив там тижні, зариваючись у фоліанти, які пахли історією та пилом. Бібліотека Будинку Вчених була моїм «місцем сили». А головне — там працювала пані Стефанія, жінка, чия відданість книгам була порівнянна лише з її зневагою до будь-яких державних інструкцій.

Я постукав у службовий вхід. Минуло кілька хвилин, перш ніж важкі двері прочинилися, випустивши запах старої деревини та воску.

— Сашко? — пані Стефанія поправила окуляри на ланцюжку. — Ти виглядаєш так, ніби тебе щойно депортували з Марса.

— Майже, пані Стефаніє. Мене просто трохи «мобілізували» обставини, — я видавив із себе найбільш чарівну посмішку, на яку був здатний після безсонної ночі. — Можна мені залягти на дно у вашому чильному залі? Буквально на добу.

Вона зміряла мене поглядом, побачила коробку «Вечірньої Полтави» і, мабуть, відчула той самий драйв, який колись змушував львівських інтелігентів ховати повстанців за полицями з класикою.

— Заходь, нещастя. Але якщо зіпсуєш мені хоч один том енциклопедії Брокгауза — особисто здам тебе коменданту.

За десять хвилин я вже сидів у кутку бібліотеки, прихований високими дубовими шафами. Тут було тепло, тихо і безпечно. Але Сталевий Щур знає: безпека — це ілюзія, якщо в тебе в кишені порожньо. Будь-яка втеча, будь-який грандіозний проект потребує палива. А паливо нашої епохи — це не бензин, а цифри на банківському рахунку.

Я дістав свій кнопочний телефон (тимчасовий, поки не знайду щось пристойніше) і свій ноутбук, який якимось дивом вижив під час стрибка з вагона. Потрібно було запускати «пилосос для грошей».

— Отже, панове меценати, — пробурмотів я, відкриваючи додаток Монобанку. — Час поділитися надлишками капіталу в ім’я науки та мого лондонського майбутнього.

Я знав психологію натовпу краще, ніж будову транзистора. Людям не потрібна правда, їм потрібна історія. І я збирався дати їм дві.

Перша Монобанка була для широкого загалу. Я назвав її «Біо-крила Перемоги». За три хвилини я змонтував короткий пост для Facebook та Instagram. На фото я — замислений молодий вчений у лабораторії (використав старе фото з Полтави), на фоні — напіврозібраний «Міцелій-1».

Текст був шедевром маніпуляції: «Друзі, ми на порозі прориву. Дрони, які не залишають сліду. Дрони, які розчиняються в землі після виконання місії. Нам потрібні комплектуючі, щоб представити цю технологію світу і забезпечити фронт невидимою зброєю. Кожна гривня — це крок до перемоги без екологічних наслідків».

Ця банка була білою, чистою і патріотичною. Вона мала розлетітися по всіх групах, від «Підслухано в Полтаві» до «Львівські ІТ-цигани».

Але була й друга Монобанка. «Спеціальний фонд евакуації мізків».

Цю посилку я готував не для всіх. Я активував персональну розсилку через зашифровані канали «Мережі Політехніки» та свої особисті контакти серед колишніх однокурсників, які зараз працювали в Європі.

«Хлопці та дівчата, — писав я. — Система намагається закрити Щура в клітці. Якщо я не потраплю в Лондон за 20 днів — проект всього мого життя згниє в бліндажі під Житомиром. Це збір на «технічне забезпечення перетину бар’єрів». Ви знаєте мене, ви знаєте, що я це зроблю. Допоможіть мені купити трохи свободи».

Ця посилка була приватною, напівлегальною і мала запах адреналіну.

Я відкинувся на спинку стільця, слухаючи, як за вікном бібліотеки починається дощ. Справжній Щур ніколи не просить гроші просто так — він продає мрію. Або право бути причетним до зухвалого злочину проти нудної реальності.

— Ну що ж, — прошепотів я, дивлячись на два посилання, що мерехтіли на екрані. — Подивимося, наскільки сильно цей світ любить дрони... і наскільки він готовий платити за хорошу втечу.

Я закрив ноутбук і відчув, як втома нарешті бере своє. Але в голові вже крутилася думка: «Гроші — це добре, Сашку. Але тобі все ще треба щось, що змусить майора Степана Петровича кусати лікті».

Я заплющив очі, вдихаючи запах старих книг. Десь далеко на Сході олені та лосі вже готувалися стати героями мого наступного абсурдного плану, але про це я ще не знав. Поки що я просто засинав у Будинку Вчених, мріючи про Лондон і намагаючись не думати про те, що мій паспорт зараз — це лише папірець у руках ворога.

Сталевий Щур був у гнізді. І він щойно поставив капкани на грошові потоки цієї идіти вночі в бібліотеці Будинку Вчених — це все одно що перебувати всередині величезного дерев’яного годинника, який давно зупинився, але все ще намагається цокати десь у твоїй підсвідомості. Пані Стефанія залишила мені термос із чаєм, який за смаком нагадував настій із віника та патріотизму, але він допомагав тримати очі відкритими.

****

Я гортав стрічку новин на смартфоні. Світ збожеволів, і це було офіційно. Поки я намагався врятувати свою шкуру і майбутнє світової авіації, на Сході відбувалися речі, які не піддавалися жодній логіці, окрім логіки абсолютного абсурду.

— Лосі? Серйозно? — прошепотів я, вдивляючись у зернисте фото на екрані.

Новина стверджувала, що окупанти почали використовувати диких тварин — оленів та лосів — для перевезення боєкомплекту через болота Донбасу. Мовляв, техніка грузне, а олень — він і в Африці олень, тільки рогатий і безкоштовний. Це було настільки дико, що навіть мій внутрішній Сталевий Щур на мить замовк, намагаючись перетравити цю інформацію.