Сталевий Щур їде з України. Глава 1

Глава 1

Потяг «Київ — Пшемишль» вистукував по рейках ритм, який у моїй голові перекладався як «шанс-шанс-шанс». Я сидів у купе, втиснувшись у куток, і намагався вдавати, що книга «Основи молекулярної деструкції полімерів» — це найцікавіше, що траплялося зі мною в житті. Насправді ж мій мозок працював як розігнаний процесор, прораховуючи ймовірність успіху.

Двадцять один день. Рівно три тижні до того моменту, як я маю стояти на сцені лондонського конференц-холу і пояснювати ситим інвесторам, чому майбутнє війни — це дрони, які після використання стають просто добривом для огірків. Мій прототип, мій «Міцелій-1», лежав у рюкзаку. Зовні — коробка з-під старого ноутбука, всередині — диво інженерної думки, створене в напівпідвалі Полтавської політехніки. Жодного грама металу, який би міг засікти детектор, окрім крихітного чипа, загорнутого в свинцеву фольгу.

— Цікава література, — пролунав голос навпроти.

Я підняв очі. Мій єдиний попутник, чоловік років сорока п’яти, виглядав як типовий «батько сімейства» у відпустці. М’який светр, трохи втомлені очі, акуратно підстрижена борідка. Він усміхався тією доброзичливою посмішкою, яка зазвичай змушує людей вивертати душу. Сталевий Щур у мені миттєво виставив усі антени.

— Робота, — коротко відповів я. — Аспірантура — це хвороба, яку важко вилікувати.

— О, науковець! — чоловік пожвавився. Його звали Степан Петрович, як він представився раніше. — Зараз країні дуже потрібні світлі голови. Куди прямуєте, якщо не секрет?

— На конференцію. Технології майбутнього, обмін досвідом, — я старанно напускав на себе вигляд зануди. Чим нудніше ти виглядаєш, тим менше до тебе питань. — Маю представити проект екологічної утилізації... е-е... відходів.

Степан Петрович подався вперед. В його очах блиснув не просто інтерес, а щось схоже на мисливський азарт, прикритий ввічливістю.

— Екологія — це важливо. Але я чув, ви в Полтаві робите щось значно цікавіше. Дрони? Кажуть, зараз там справжній бум.

Я відчув, як по спині пробіг легкий холодок. Коли незнайомець у потязі починає говорити про те, чим ти займаєшся в закритій лабораторії, це або параноя, або статистика, або проблема.

— Дрони зараз скрізь, — знизав я плечима. — Але я більше по матеріалах. Моє завдання — щоб вони зникали. Біодеградація. Розумієте? Пристрій виконує функцію і розчиняється під дією вологи за 48 годин.

Степан Петрович закивав, наче я розповідав йому рецепт ідеального борщу.

— Геніально. Просто геніально. Знаєте, я сам трохи дотичний до... логістики. І скажу вам щиро: такі речі — це те, що змінить лінію фронту. Дроноводи сьогодні — це еліта. А ті, хто ці дрони створює, — це боги. Ви ж розумієте, наскільки ви потрібні армії? Кожен такий винахід — це сотні врятованих життів.

Він говорив щиро. Навіть занадто. В його голосі звучала справжня повага, і це була найнебезпечніша пастка. Коли тебе хвалять, ти розслабляєшся. Ти починаєш вірити, що ти і цей добрий чоловік — в одному човні.

— Армія — це важливо, — обережно погодився я. — Саме тому я їду за грантом. Нам потрібні промислові масштаби, а не кустарне виробництво на колінах. Без інвестицій ми так і будемо збирати по три штуки на місяць.

— Гроші — це добре, — зітхнув Степан Петрович. — Але люди — краще. От ви, Сашку, молодий, енергійний, з таким багажем знань. Ви ж, мабуть, і літати на них вмієте?

Я ледь не бовкнув, що можу посадити дрон на кришку пляшки в штормовий вітер, але вчасно прикусив язика.

— Тільки теоретично. Я більше по формулах. Полімери, знаєте, вони примхливі...

Ми проговорили майже три години. Він питав про двигуни, про дальність сигналу, про те, чи можна замінити імпортні деталі нашими аналогами. Я відповідав обтічно, але він копав глибоко. Степан Петрович розповідав історії про своїх знайомих, які «там», про те, як не вистачає технічних фахівців у навчальних центрах. Він малював картину величезного механізму, якому не вистачає лише однієї маленької, але дуже розумної шестерні. Мене.

Я дивився у вікно на розмиті вогні вечірніх містечок. Усередині мене боровся професійний егоїзм винахідника та інстинкт самозбереження. Я знав, що мій дрон у Лондоні — це мільйони. Мій дрон тут, без грошей і бази — це просто красива ідея, яка згорить у першому ж бою разом зі мною.

— Ви правильну справу робите, Сашку, — сказав він, коли потяг почав сповільнюватися перед кордоном. — Головне — опинитися в потрібний момент у потрібному місці. Де ти можеш принести найбільшу користь.

Він дістав телефон і щось швидко надрукував. Потім знову посміхнувся мені — тепер у цій посмішці було щось батьківське і водночас невідворотне, як вирок суду.

— Кордон, — сказав я, відчуваючи, як серце починає вибивати чечітку об ребра.

— Так, — м’яко відповів він. — Кордон. Зараз усе вирішиться.

Я потягнувся за рюкзаком. Усі документи були на місці. Лист від університету, погодження від Міністерства освіти, офіційне запрошення з печатками, які виглядали солідніше, ніж Декларація Незалежності. Я був готовий до всього. Принаймні, мені так здавалося.

За дверима купе почулися кроки. Важкі, синхронні. Кроки людей, які не звикли чекати, поки їм відчинять.

***

Потяг зупинився з таким звуком, ніби сама історія вирішила поставити крапку в моєму житті. Можливо, це було десь під Мостиськами, а можливо — на самому порозі пекла, де замість чортів — люди в камуфляжі та з планшетами. За вікном панувала густа, як мазут, ніч, розрізана холодними прожекторами.

Мій сусід по купе, Степан Петрович, раптом перестав усміхатися. Його добродушне обличчя «дядечка з Полтави» розгладилося, наче він щойно пройшов процедуру миттєвого омолодження чи, що вірогідніше, скинув маску, яка почала тиснути.

— Ну що, Сашку, — промовив він, і в його голосі більше не було м’якості. — Зараз ми побачимо, як працює твоя наука проти нашої практики.

Я не встиг відповісти. Двері купе відкотилися з гуркотом, що нагадував постріл. На порозі виникли постаті, які в цій частині світу вважаються напівбогами: прикордонник із поглядом, що здатен пропалити сталь, і двоє супроводжуючих. Повітря в купе вмить наповнилося запахом вогкої форми та казенної впевненості.