Розділ 20 Кексик, сервер та подушка-пердушка

Лейтенант прокинувся, бо його хтось за плече тряс. 

— Ви що, позасмагати вирішили, лейте? Не думала, що тутешній асфальт для цього підходить. 

Бер-540 лупнув очима і побачив знайомі стрункі ніжки Дін-Дін-212.

— Це ти мене по голові вдарила?

— Іще чого. Я вас не била, це ви мене з колеса скинути хотіли. У вас що, чергове загострення було? Де мій кулон? Віддайте по доброму, а то я поліцейського приведу.

Ще цього не вистачало. Добре, що не привела. Доведеться перепрошувати.

— Вибач, я не хотів, це на мене щось найшло. Кулон у внутрішній кишені, чекай, зараз дістану. 

Лейтенант лапнув кишеню, а та виявилась порожньою. Кулона не було.

— Кулон пропав. 

— Це він у мене пропав, а у вас має бути, не прикидайтеся.

— Та кажу ж тобі, що немає. Можеш сама перевірити. Мене таксист обчистив. 

— Який таксист?

— Отой, що нас сюди привозив. Так і знав, що у каві клофелін. 

— Оце поворот! Ви мене пограбували, а таксист – вас? Нічого не знаю, ідіть ловіть того злодюгу, ви ж поліцейський. 

— Не буду я його ловити, у мене голова болить.

— Ще й як будете. Я на вас поліцію натравлю. 

— Слухай, Дін-Дін-212, я тобі українською мовою кажу: не лізь до мене. Можеш котитися на всі чотири сторони, бо я від тебе вже втомився. Я твоєму кулону не сторож. Чекай, он там неоновий чуб мигнув, то, бува, не наш крадій? Давай за ним, може, наздоженемо. 

Лейтенант схопився на рівні ноги і побіг у напрямку моста. Дівчина постояла мить, а потім побігла слідом. 

Таксист зник під Теракотовим мостом. Якраз у тому місці, куди минулого разу летенант Ікс-3000 приводив. А ще казав, що вони не одна шайка-лійка з Кабаном. Цікаво, до чого така спішка, начебто інопланетне вторгнення не починалось. 

Завила сирена і у парку розваг почалась паніка. Звідки стріляють? 

Лейтенант озирнувся і побачив, що один зі снарядів влучив у касу, де продавали білети на атракціони, а інший розніс керування колеса.  Дін-Дін-212 голосно завищала. 

Бер-540 оцінив ситуацію, як критичну, і одразу ж прийняв міри по евакуації у безпечне місце. Теракотовий міст манив, як ніколи.  

— Ніколи не кричи, Дін-Дін-212, так ти лише гірше зробиш. У нас одна дорога, але вона тобі не сподобається. Затули ніс і дихай через рот. Ми в каналізацію застрибнемо. Під ногами вонюча вода і таргани, але не бійся, я поруч буду. Зараз пройдемо метрів двісті, а там на дрезину пересядемо. Кляті диверсанти ШІ Віти, знову вирішили у війнушки погратися. Грьобаний Кабан, як ти мене вже дістав своїми підступами. 

Дивно, але дівчина стійко перенесла тошнотний аромат каналізації і ні разу не пікнула, поки колеса дрезини голосно переїджали тарганячі спинки. 

— А ти молодець, Дін-Дін-212, гарна учениця. Навіть не сподівався.

— Мовчіть, лейте, бо я зараз на вас виблюю, — скривилась дівчина. — Навіщо так глибоко лізти, там, нагорі всього лише чергова диверсія, а не ядерне бомбардування.

— Мовчи. Ти нічого не знаєш. Туди далі сторожовий пост, там зазвичай Нуль-перший засідає. 

— Пароль! — грізно викрикнула темрява. — Кажи пароль, а то я вас зараз з арбалета пристрелю!

— Пароль – Буцефал. Це ти, Міхо? 

Фігура вийшла з темряви і наставила арбалет.

— Пароль не вірний. Хто такі?

— Я друг Міхи, Бер-540, а ти хто?

— Спочатку назви пароль.

— Буцефал.

— Я ж сказав, що цей не вірний. Паролі тепер кожен день змінюються.  Чув про тебе від Міхи.  Чого туш шастаєш, Бер-540, пригод на голову шукаєш?

— Мені Міха потрібен. Де він?

— Він усім сьогодні потрібен. 

— А кому ще?

— Приходив тут один африканець, довелося Міху змінити. Він ще Ікс-3000 за собою потягнув. Не знаю, навіщо. Я Толян. Просто Толян, і ненавиджу цифри. 

— Все ясно, Толян. Математика – не твоє. Давно вони пішли? 

— Десять хвилин тому. 

— Записку залишили?

— Ага, відкривай кишеню ширше! — гигикнув постовий. 

— Добре, ми теж пішли. Бувай здоров, Толяне, в спину хоч не стріляй, а то я вас, сторожів, знаю. 

Не треба було так грубо, але нехай.

Вилізли на поверхню. Куди далі, лейтенант не знав. Паніка в парку розваг припинилась і район окупували поліцейські. Бер-540 упізнав одного з охоронців. 

— Слухай, Коста-933, ти не бачив, тут не тирлувався білочубий африканець? 

— Тирлувався, аякже. Я на нього ще увагу звернув, бо з ним поруч ще рудий чувак і білява шмара тусили. Досить колоритна гоп-компанія назбиралась. А що?

— Куди вони пішли? 

— Не пішли, а поїхали. Їх таксі підбрало. Я навіть номер запам’ятав. На всяк випадок, бо дуже підозрілі.

— Номер таксі? 

— RPG-111, а тобі навіщо?

— То дійсно бандити, я їх з поля зору загубив, коли диверсія в парку почалася. Вони тут у парку людям кишені чистили. Адресу, за якою виїхало таксі, пробити по базі зможеш? Де вони зараз?

— Почекай, зараз піду, подивлюсь.

За хвилину поцейський повернувся і повідомив:

— Будинок номер 190, квартира 777. Номер, наче джек-пот у казино. Наздоганяй, бо втечуть.

Лейтенант замислився. Це ж адреса проживання Телесика. Співпадіння? Не думає. 

— Дін-Дін-212, у тебе гроші лишились? Таксі викликати треба. 

— Лишились, але у мене немає телефону. Він у вас був.

— Не бреши. Ти ще на колесі його поцупила. 

— Нічого я не цупила, мабуть ви його в коконі загубили, коли мене звідти викинути збирались. Досить вже всі гріхи на мене валити, лейте, я вам що, цап відбувайло? Беріть гроші і не робіть мені нерви. 

Гм… його ж словами розмовляє, знову зеркалить?

Довелося повернутися до парку, де Коста-933 викликав їм таксі. 

Таксист виявився привітним, хоча лейтенант вже не проявляв люб’язність.

— Стій тут, мала, а я нагору сходжу, квартиру перевірю. А можеш у моєї бабусі пересидіти, доки я змотаюсь, вона он у тому домі навпроти живе. 

— Не хочу до бабусі, а то знову балачками про вагітність замучить. Я з вами піду.

— Зі мною небезпечно.