Розділ 19 Парк розваг, "Око" та комп'ютерний баг

На вулиці все ще чекало знайоме таксі. Таксист висунув неонову голову з віконця і запитав:

— Куди на цей раз їдемо?

— А що, ви нас цілий день возити будете, ми ж не проплачували.

— Ви не проплачували, а хтось проплатив. Мені байдуже, хто, отож сідайте. Куди їдемо, питаю?

— До Теракотового мосту, а далі ми пішки підемо. — сказала Дін-Дін-212.

— До Теракотового? Це там, де  атракціон “Око” стоїть і вежа з механічним годинником? Авжеж, знаю, де це. Домчу з вітерцем. 

— А можна кондиціонер ввімкнути, бо вітерець надто гарячий, — попрохала дівчина. 

— Не можна, бо кондишина немає, це старе авто, тож сорі за незручності, — гмикнув таксист. — Ви не хвилюйтеся, все буде добре. 

Бер-540 поглянув на водія. Щось він йому не дуже подобається. Лебезить занадто, а ще не може з першого разу у замок запалювання ключем попасти. П’яний, чи що?

— У вас якісь проблеми, шеф? Тільки не кажіть, що ви п’яний. 

— Ні, я не п’яний, ну що за дурниці. Я просто конторську іномарку убив, отож довелося на цю розвалюху пересісти, ніяк звикнути не можу. 

— Знаєте, мені без різниці, на чому їхати, якщо таксі на весь день проплачене, — зауважила Дін-Дін-212. — Правду я кажу, лейте?

“Еге ж, все вже наперед проплачено, тільки я ще не визначилась, що мені з вами на тому “Оці” робити, — хмикнула ШІ Віта, котра непомітно влізла у смартфон таксиста. — Мій Вітьок про мої плани знати не повинен, бо ще удачу переб’є.”

Лейтенант подумав і  пошпиняв Дін-Дін-212:

— Слухай, мала, не називай мене лейтом, з твоїх миленьких вуст це слово звучить, як прокляття.

Потім він позіхнув і вибачився перед таксистом:

— Вибачте, я усю ніч не спав, тож не виспався, як слід. 

“Зі мною ти б узагалі сну позбувся, — сказала ШІ Віта, — тож вважай, тобі пощастило.” 

— Ви ж говорили, що всю ніч за маніяком ганялися, що, вже забули? — нагадала Дін-Дін-212. 

“Нічого він не забув, просто любить прибрехати," — посміхнулась з інтернет мережі смартфону таксиста ШІ Віта. 

Вона не любила брехунів, хоч сама частенько брехала. Вже навчилася. Чого, чого, а від людей хорошого не навчишся. 

— Я не ваша власність, лейте, — звузила очі дівчина, — як хочу, так і називаю. У мене проблем з мізками немає.

“Ага, немає, помрій, лялю, — клацнула кодами у мережі ШІ Віта, — ти навіть не здогадуєшся, які у тебе великі проблеми з цим добром. Кому ж про це знати, як не мені, бо я сама такою ж дурепою була. Доти, доки з Вітьком не познайомилась.”

— Ти моя підопічна, тож маєш мене слухатися, — скинувся на сидінні таксі лейтенант.

— Нічого я не маю, я вже доросла. 

Так, за пустими балачками, і доїхали до парку розваг. 

Коли пасажири виплюнулись з авто, водій нагадав, що буде чекати їх у он тій кафешці. Сказав, що піде покуре кальйян, а ще кави вип’є, і що вони можуть тут хоч до вечора вештатись. 

“Який кальйян, куріння ж заборонено, — здивувалась ШІ Віта, — треба про це неподобство Віктору сказати, а то ще бучу здійме, що вона перша дізналась, а йому нічого не сказала.”

Лейтенант замислився. 

— Я, мабуть, теж піду покурю.

— Лейте, ну будь ласочка, ходімте зі мною, я лише одне коло на “Оці” крутну, і все. 

— Ти наче мала дитина, що, в дитинстві не накаталася? У мене грошей немає.

— Зате у мене є, мені їх ваша бабуся дала, — зізналась Дін-Дін-212. 

“Бабуся б тобі не тільки грошей, а ще й сигару подиміти під коньячок запропонувала б, просто не встигла,” — посміхнулась ШІ Віта. 

Вона вже влізла у смартфон Кабана, який лейтенант перед тим, як здати хакера у поліцію, так підступно у власну кишеню заникав.

— Я ще собі солодку вату куплю, ви почекаєте?

— Не почекаю, мені ще на роботу треба. 

— На яку роботу, ви ж навіть без зброї.

“Без зброї? Справді?”

Лейтенант пововтузив кишеню і переконався, що дівчина права. Куди ж пістолет подівся, невже фейкові кіберполіцейські під шумок в ліфті поцупили, поки він від їхнього вонючого чоловічого поту умлівав?

"Упс, не врахував, хтось перекрав," проспівала Ші Віта і підморгнула водію.

 В салоні таксі на  лічильнику руху блимнув датчик і обнулив метраж.

— Давайте, я і вам вати куплю, Берчику, може тоді ви злюкою перестанете бути, — запропонувала Дін-Дін-212. 

“Я б теж солодкої вати хотіла, тільки мені ніхто не пропонує”, — засумувала у смартфоні ШІ Віта.

— Я солодку вату не люблю, вона занадто приторна, — позіхнув лейтенант, — і не називай мене Берчиком, мені це ім’я теж не подобається, бо з армійськими берцями асоціюється. 

“А у мене ти, лейтенанте, з бовдуром асоціюєшся, — висунула язика ШІ Віта, — дівчина старається, а тобі все ніяк не вгодиш.”

— Радій, що зараз твої стрункі ніжки не в моїх розтоптаних армійських берцях, а то я б я на це подивився. 

— А що, я б і ваші берці взула, тільки б ви так зубами не скрипіли, — підкусила дівчина. 

— Ти теж зубами скреготатимеш, якщо ідентифікацію завтра зранку не пройдеш, — підкусив у відповідь хлопець.

“Та годі вам вже кусатися, ви ж не собаки,” — і собі позіхнула ШІ Віта. 

Вона вже знудилася за ними підглядати і видивлялася, коли ж це її Віктор вичислить і у мережу на побачення завітає.

— Зашлють тебе на планету Багів, тоді і ти пострибаєш, — для чогось додав лейнетант і знітився.

 Досить вже з неї кепкувати, бо самому противно.

Дівчина занурила руку у розріз блузки і витягла кулон з адаптанітумом. 

“Легше, дівчинко, легше, не світи цією цяцькою у людному місці, а то ще хтось вкраде, а ти і не зчуєшся”, — захвилювалась у мережі ШІ Віта. 

— У мене адаптанітум є, мені не страшно, він усіх тамтешніх жуків знищить.

“Не розкривай йому всіх таємниць, дурненька, — підстрибнула у мережі ШІ Віта, — ти ж так всі наші з Вітею секрети цьому пронирі-лейтенанту вибовкаєш. Він же тебе на слабо бере, а ти і не помічаєш.”

— А звідки тобі відомо, що адаптанітум проти жуків спрацьовує, ти ж там не була, — здивувався хлопець.