Розділ 18 Бог, богиня та небажана вагітність

Пройшло кілька хвилин і марево щезло, а з ним квіткова галявина, джміль, і океан з квітучим узбережжям. Світло від адаптанітума померкло і обличчя Дін-Дін-212 теж. Вона знову боялась Кабана і знову відсторонювалась від лейтенанта. 

Ну що ж, її несподіваний стан доведеться записати на рахунок стресу. Один нуль, в його користь. Радіти цьому, чи ні, Бер-40 і сам не знав, бо він теж деякий час перебував у прострації. 

Кабан досі не прокидався, добряче ж фея його голову своєю бойовою туфлею оформила. Ще рік лікуватися буде. 

— Мала, давай відтягнемо Кабана у комірчину, бо я не хочу, щоб бабуся злякалася його поросячого п’ятака, — запропонував хлопець. 

— Давайте, тільки я не знаю, чи видужаю. Давайте краще самі, а я піду з вашою бабусею познайомлюсь. 

За хвилину Дін-Дін-212 повернулась і переконалась, що все в порядку. Кабан лежить зв'язаний у комірчині, а лейтенант на кухні пожадливо хлеще трав’яний чай. Дивись, мало не захлинувся, добре що рятівниця підіспіла. 

Дівчина підскочила ззаду і постукала лейтенанта по спині. Той відкашлявся і подякував за порятунок. Це вже вдруге вона його рятує, а він? Навіть паршивих туфель їй не купив. Треба виправлятися. 

Дін-Дін-212 тим часом наливала собі філіжанку чаю і незадоволено щебетала:

— Лейтенанте, а чому ви бабусі досі модернізованого візка не придбали, це ж стидобища, що вона на такому старенькому їздить. 

Хлопцю стало ніяково і він почав виправдовуватися:

— Я не бос нафтової корпорації, люба, а ветеран війни. Сказати тобі, як влада до ветеранів ставиться? Кидає їх. Ці блага для багатих, а я поки що не входжу у їхню касту. 

— А я зовсім скоро туди увійду! — цьвірінькнула Дін-Дін-212. 

— Авжеж, тим часом, помрій, убога, — промимрив під ніс лейтенант і ще раз пішов до комірчини, перевірити, як там Кабан. Чолов’яга все ще не приходив до тями. Та краще б він у ній зовсім здох, так би проблем поменшало. 

Бер-540 повернувся і попередив дівчину:

— Я викликав кіберполіцію, зараз приїдуть і заберуть нашого хакера. Ти мовчи, ніби нічого не знаєш, скажеш, що тільки що прийшла. Ні, краще сховайся у вітальні, бо ще тебе перевіряти будуть, а нам це ні до чого. Ти ж поки що ноу-нейм. 

У домофон подзвонили. На порозі виросли кіберполіцейські. Один з них чухав ніс, а інший звіряв мультипаспорт хакера з даними поліцейської бази. 

— Дякую за пильність, лейтенанте Бер-540, вам плюс десять до загального рейтингу, — похвалив перший кіберполіцай і знову почухав ніс. 

Так тільки бомжі роблять, бо весь час пил у підвалах нюхають і тому постійно від алергії страждають. 

— Не варто дякувати, це ж моя робота, — з готовністю відізвався Бер-540. — Забирайте його швидше, бо мені на службу пора. 

Другий кіберполіцай підморгнув до першого, а тоді зиркнув на лейтенанта. 

— Слухай, будь другом, допоможи нам злочинця униз знести, він такий важкий, що я пупок надірву. 

— Добре, тоді я його під плечі візьму, а ви – за ноги, так і понесемо, — охоче погодився хлопець. 

От ледарі, навіть елементарну роботу не можуть виконати. І за віщо вони тільки зарплату отримують. 

Добре, що Кабан встиг ліфт полагодити, це ж його лейтенант бачив, коли у висотку заходив. Хоч якась від хакера корись. Якби не він, то їм усім сутужно довелося, бо тіло Кабана дійсно важке. От, жучара, від’ївся на Ші Вітиних харчах. 

Бер-540 їхав у ліфті і кривився. Місця у кабінці для чотирьох здорових мужиків було явно малувато. Хоч би ненароком трос не обірвався і вони не застряли. Тоді їдкий піт доведеться нюхати. Поліцаї з ранку не мились, чи що? Ну казав же, ледарі. 

Отже, лейтенант їхав униз і крім запаху поліцейського поту переймався власною кар’єрою. Вона так само стрімко летіла вниз, бо доки офіцер Грізлі-812 не отримає Ікс-3000, доти не буде лейтенанту пощади. Кабан перший його здасть, і це щоб власну дублену шкіру врятувати. 

Камера відеоспостереження всередині ліфта повільно повела глазком і зафіксувала кількість пасажирів. 

Бер-540 важко видихнув і махнув рукою. Нехай бачать, це ж офіційне затримання, тож хвилюватися нічого.

На вулиці вже чекало поліцейське авто. А швидко вони прибули, наче під порогом стояли. 

Тут у шию лейтенанта прилетів розряд електрошокера і на декілька хвилин він втратив здатність рухатися. Коли оговтався, поліцейського авто вже і слід прохолов. 

Гм… так це розводняк був? Еге ж, цирк на дроті, я – навпроти, як бабуся каже. Знову Кабану пощастило, а лейтенанту – ні. Треба своїх попередити, а то ще винен буде. Ну, все, дзвінок до відділку зафіксовано, тож тепер до бабусі. 

Бер-540 повернувся у хол, сів у ліфт і натиснув кнопку потрібної квартири. 

“І що за день сьогодні, всі мені палки у колеса вставляють,” — подумки чортихнувся він. 

Ші Віта з камери відеоспостереження мигнула червоним датчиком руху.

“Греби, греби, і вигребеш”, так, здається у пісні сучасної рок групи співається. Як її назва? Забула, та це й не важливо.”

На півдороги ліфт сіпнувся і став. От, падло, знову зламався. Ну що ти будеш робити! Доки лейтенант чекав на техніка, а він лагодив важелі, спливла година. Ледве не вмер від задухи, доки дочекався. 

Нарешті лейтенант вибрався з ліфту, піднявся сходами, зайшов у квартиру і побачив бабусю. Хух, жива! Добре, що її не з’їли. 

— Де ти тинявся, онучку? Чому сонцезахисні окуляри не знімаєш, тут сонця немає. Я з твоєю нареченою вже всі нерви поїла, куди ти пропав. Ми довго на тебе чекали, а потім зрозуміли, що ти по справах пішов, і не скоро повернешся. Я вирішила вінтажні речі дістати. Дін-Дін-212 їх уже приміряла і залишилася задоволеною. Дивись, справжня принцеса у цій сукні. Ох, де моя молодість! Прожила життя, наче у постолі стоптала. Смерть не за горами, а я іще й не жила. 

“Ну, я це вже скоро виправлю”, — подумала Ші Віта, спостерігаючи за розмовою з відеокамери бабусиного комп’ютера, — “як тільки я першою у челсет застрибну, то про це потурбуюсь”.