Розділ 17 Церква, хакер та адаптанітова любов

— Куди тепер? — запитала Дін-Дін-212.

 Вона нарешті заспокоїлась і почала вести себе адекватно. А раз адекватно, то можна її відпустити. Шкода, звісно, бо лейтенант хотів більшого. Здається і вона теж.

— Може, до торгового центру заскочимо, мені терміново зручне взуття потрібне. 

Ого, як дівку перемкнуло, подумалось лейтенанту, невже кодове слово “трусики” на такі дива здатне? 

— Ти справді хочеш зручне взуття? Не думав, що колись це від тебе почую. — гмикнув хлопець. — Я б з радістю, але не хочу тебе розчаровувати. 

— У сенсі?

— Прямому. Я витратився на хабар охоронцю, тож не зможу тебе обновою порадувати. А до того мене ще Кабан пограбував. Тричі. У подробиці вдаватися не буду. Стій, я придумав. Давай у підворітні якусь кралечку обчистимо, тільки перед пограбуванням не забудь нагадати мені, щоб я поцікавився, який у жертви розмір ноги. Вибач, що тобі не принц, а одноокий пірат попався. 

— Ви знущаєтесь, лейтенанте? Я вам не якась піратка чуже взуття знімати. Це не комільфо. Не жаднічайте, а краще оберіть зараз: або ви мені купуєте нове взуття, або далі на руках несете. Скажу одразу: мене і той, і той варіант влаштовує.

— А мене – ні. Яка ж ти все-таки хитра, Дін-Дін-212. Ти думаєш, що всі варіанти перебрала, але не врахувала, що є ще і третій. 

— Який же це?

— Не морочити мені голови. — сказав, як відрізав, лейтенант. Враз і його перемкнуло, бо йому обридло потакати цій балуваній дівці і він вирішив показати зуби. Нехай знає, що з ним гратися – зась. — Знімай свої шпильки і йди боса. Я не філія банку, тож кредитів не видаю.

— Жадьоба ви, Бер-540. Недарма у вашому імені один нуль відсутній. Вам його реєстраційна служба пожабилась пробити, тож тепер і ви всім жабитесь. Ну справжній жмот. До речі, а чому у вас нуля в імені немає?

— По дорозі загубився. — буркнув лейтенант. Йому зараз не хотілося нічого пояснювати, а чесно кажучи, він і сам про це не знав. Просто не задавався таким дурним питанням. — Немає в імені нуля, ну то і хрін з ним, мені і без нього непогано живеться.

— Так ви ще й грубіян. Як ви з дівчиною розмовляєте, вам не соромно? А, я зрозуміла, вам дівчата – тільки для прикриття, бо ви з хлопцями спите. 

— Що? Що ти сказала, юродива, ну, повтори! — визвірився Бер-540. Кулаки стислися самі собою, але блимаюче вічко сусідньої камери відеонагляду пригасило шал. Не вистачало тільки через це рейтинг собі зіпсувати. 

— І повторю. Ви з хлопцями спите. Я права?

“Їй зараз врізати, чи може, спочатку розхерячити камеру, щоб за вугол не вести?”  — подумав лейтенант. Однак, потім його роздратування кудись вивітрилось, наче він на робота перетворився. Ніяких емоцій. У серці суцільна тиша. 

“Та пішло воно все!”

— Авжеж, сплю. І з хлопцями, і з койотами, і навіть з колючими їжаками, а ти тільки що дізналась? Вітаю, тепер ти знаєш про мене все. Іди, жалійся своїй ШІ Віті, чи кому ти там служиш, бо я вмиваю руки.

Бер-540 зло сплюнув собі під ноги і швидкими кроками почав віддалятися від спантеличеної від його образливих слів, дівчини. 

— Чекайте, куди ж ви? Я пожартувала! — кричала  услід Дін-Дін-212, з усіх сил намагаючись наздогнати юнака. — Ви мене не так зрозуміли, я не те хотіла сказати! Вибачте, якщо я вас образила, більше не буду!

Лейтенант зупинився, розвернувся обличчям до дівчини і звузив блакитне око. Хіба можна її бити, це ж просто дівчина, а не бойовий жук. 

— Ти вже роззулась? Босявка, ось ти хто. І треба ж було здійняти такий кіпіш з-за пари чортових туфель. Слухай, Дін-Дін-212, все, що ти тільки що зробила і сказала, називається аб’юз. Більше так не роби, бо це може погано закінчитись. Я ж не залізний. Ти маєш сповідатися і покаятися. Бачиш, он там церкава свідків Сталевого Пришестя стоїть?

— Ви знову жартуєте, лейтенанте? Значить, ви мене пробачили, так? 

— Нічого я не пробачив. Іди, кайся.

— Серйозно? Нікуди я не піду, ви що, здуріли? Свідки Сталевого Пришестя мене одразу у кострище кинуть, а потім попіл над статуєю свого цифрового бога розвіють. Я що, дурна?

— Дурна, не те слово. Іди кайся, я почекаю. 

Лейтенант вирішив, що Дін-Дін-212 треба як слід провчити, а провчити людину можна лише тоді, коли вона добряче злякається.

— Добре, якщо ви наполягаєте, то я піду. Ви ж наполягаєте, чи просто так сказали, бо потролити мене хочете?

— Наполягаю. Йди.

Лейтенант засвистів пісеньку з Бондіани, усім виглядом показуючи, що йому начхати, послухається його  Дін-Дін-212, чи ні, а сам тим часом окинув єдиним оком обриси церкви. 

Вона дуже виділялась на фоні старих будівель, бо церква хоч і була побудована в готичному стилі, проте, на відміну від інших, була повністю зроблена із сірого металу. Головний шпиль увінчували дві поперечних антени, а на двох інших стирчали дроти. 

Поки він роздивлявся шпилі, Дін-Дін зникла всередині. З церкви долинули звуки, схожі на скрежет металу об метал. Хіба так мають дзвони бемкати? Це недобре, треба перевірити, що ж там коїться. 

Бер-540 швидко піднявся сходами, відкрив зеркальні двері і потрапив у велику залу. Посеред зали знаходилось опудало механічного жука, а біля нього стояв чоловік у білому балахоні. Схоже, це і був церковний пастор. 

Дін-Дін-212 стояла поруч і, наче зачарована, заглядала пастру в рот. Під стінами на лавках сиділи люди, а декому не вистачило місця, тож вони стояли. Всі методично гойдались вперед-назад і мовчки слухали проповідь. Треба і собі послухати, може щось вумне почує.