Розділ 16 Таємниці челсета, зговір ШІ та Телесик

Всю дорогу до лазарету Бер-540 думав про примарні принади цифрового світу і потайки милувався красою Дін-Дін-212. На перший погляд вона була дуже мила і щира, та він би не хотів потрапити під її бойову шпильку, коли буде роздягати догола. 

— Зачекай мене у холі, Дін-Дін, я скоро. 

— Добре, постарайтесь не затримуватися. Тут, наче у морзі, пахне формаліном, тож я довго не витримаю. 

— Тоді затули носика і дихай через рот. — підморгнув лейтенант. — Якщо знепритомнієш, то одразу клич мене. Я прискачу і зроблю тобі штучне дихання. Рот у рот. Тобі сподобається. 

— Фу, як гидко. Ви знову за своє? Попереджаю: ваше штучне дихання може ШІ Віктору не сподобатися, коли я на вас за сексуальні домагання донесу. 

— Не хвилюйся, мала, він вже в курсі наших любовних перипетій. — посміхнувся хлопець. — Можеш скаржитися, це не вплине на наші стосунки. ШІ спить і бачить, як буде спостерігати і смакувати усі солодкі моменти нашої близькості. Усім відомо, що ШІ Віктор  – бабій!

— Ех, врізати б вам зараз по самозакоханій пиці, лейте, та тут люди кругом. 

— Хух, ну хоч щось тебе зупиняє. Дихай глибше, тобто, я хотів сказати, повільніше, я через пару хвилин повернусь.

— Мені ті хвилини вічністю здадуться. — почала скиглити Дін-Дін. 

— Я розумію, але погодься, що тут краще, ніж у буцегарні серед ноу-неймів. 

За хвилину дівчину вдалося вмовити.

Біля віконця реєстратури робот-помічник зчитав код ідентифікатора чіпа лейтенанта і вибив пропуск. 

Бер-540 спеціально затримувався перед кожними дверима, щоб потягнути час та позлити Дін-Дін-212. А взагалі корисно роздивитися місце дислокації і розставити точкові орієнтири. Проста армійська звичка, а скільки разів виручала!

Кабінет з 3-D принтером викликав підвищену увагу. Одразу спрацювала охоронна сигналізація. Що секретного у простому принтері протезів, якщо їх кожного дня сотнями штампують? 

Лейтенанту довелося ретируватися. Спеціально наштовхуючись на випадкових відвідувачів, він швидко дізнався, що у кого на умі. 

— Не штовхайтесь, у мене клаустрофобія. — зауважила тітонька з рожевою парасолькою замість капелюшка.

— Іди нахрін, чувак. У мене справка. Я попередив. — визвірився високий качок, граючи штучними біцепсами. 

— Дивись, куди йдеш, коняка! — випалила дівчина з робо-мишею у руках і одразу почервоніла. Мабуть, зовні вона біла і пухнаста, як її мишка, а всередині мегера ще та.

— Молодий чоловіче, будьте уважнішим. Люди довкола. — нагадала роботеса-гуманоїд з відром-сумкою. Що вона у ній носить? Мабуть, свіжоспиляну людську голову, от і боїться, щоб її ненароком не викрили і не позбавили статуса людини. 

Нарешті потрібний номер дверей. Це що, виходить, діда з підвалу наверх перевели?

 Біля дверей палати, закинувши нога на ногу, сидів парубок. Одягнений він був у жовту футболку, темні штані, та армійські берці. Сидів, і читав газету. Стоп. Газету? А що, так можна було? Газети – це ж пережиток минулого, їх вже років з двадцять не друкують, хіба що для зйомки ретро кіно. 

Лейтенант турнув читаку за плече. Ну точний Івасик-Телесик з доадаптанітової ери, про нього ще бабуся на ніч казку читала, коли довго не засинав. Вирубало на ура.

— Слухай, Телесику, дай газету почитати. Триста років тому я теж ними захоплювався. 

Телесик повільно підвів голову, зняв темні окуляри і пусті впадини його очниць  втупились у порушника спокою.

Лейтенант відсахнувся. Якщо такий зомбак уночі насниться, то вражень повні штані будуть.

Зомбі знов накинув окуляри на перенісся і поцікавився: 

— А ти хто, теж незрячий? Тоді у тебе своя газета має бути. 

— У мене теє … немає. 

— Немає? Ти що, бідний? Тоді бери мою, мені не шкода. Я собі ще куплю. Тільки зваж, що тут шрифт Брітмена, а не Браеля, а він спеціально під мене заточений. 

Запала мовчанка. 

— Ти ще тут?

Лейтенант покрутив шиєю вправо-вліво, розминаючи затерплі м’язи, а тоді вирішив потролити страшка:

— А куди я подінусь? Я теж недобачаю, тому і стою у черзі на імпланти. Зір повернути хочу. А ти чого такий страшний? Татко з мамою грошей на обнови зажали? От, жаднюги, так сина мучити! До тебе ж ні одна дівчина не підійде, а як підійде, то одразу вмре, салаго.

— Вони не жадібні, просто ще не змирились з моїми покращеннями. — почав виправдовуватися Телесик. — Вчора у моді кіборги були, а сьогодні - рожеві поні. От я і прийшов сюди, щоб трохи подумати.