Розділ 14 Сусіди, замах на вбивство та любовні флюїди

Коридор наповнився глухим стукотом і криками про допомогу. 

Білявка з очкариком розійшлися і стали пробувати відчинити двері, кожен до своєї капсули. Очікувано, що ті не відчинялися. Замки заблочено, тож вони не реагували на цифрові відбитки пальця. 

— Ей, сусіди, у вас проблеми? — гукнув лейтенант. — Можете у мене пересидіти, якщо що. 

Бер-540 подумки подякував Кабанові за те, що напоумив не зачиняти капсулу. Ось і знадобилось. Немає поганого без хорошого і наперед не знаєш, де втратиш, а де знайдеш. Так завжди бабуся вчила. 

Білявка зацікавлено поглянула у бік лейтенанта, витерла заплакані очі і погодилась. Очкарик навпаки, від допомоги відмовився і знов побіг на ресепшен. 

Коли білявка опинилась поруч, лейтенант прицінився до її бюсту. Прикинув, що груди четвертого розміру гарно впишуться у його холостяцьку капсулу. Він широко посміхнувся: 

— Ласкаво запрошую до мого барлогу! Я Бер-540, а ви?

— Дін-Дін-212, приємно познайомитись, Бер-540. Вона помітила, що лейтенант поїдом їсть її бюст і додала: —  Не витріщайтесь так на мої груди, бо я соромлюсь.

Лейтенант  галантно потис руку дівчини. 

— По-моєму, такого багатства не слід соромитись! Радий знайомству, Дін-Дін-212. Ви, напевно, фотомоделлю працюєте, я вгадав?

— Не вгадали. Я не модель, хоча іноді підміняю свою подругу, коли вона хворіє і не може працювати в агенстві. Ми з нею на одне лице, наче близнюки, отож користуємося.

— Так, близнюки зараз рідкість. Познайомите із подругою? І голос у вас, як у цифрової Сірінги. Такий же приємний і в гіпноз вганяє. Це, бува, не ви її озвучували? 

— Ну що ви, звісно, не я. 

— Але дуже схоже, прямо один в один. 

Дівчина обсмикнула картату спідницю на стегнах і провела рукою по обличчю. Наче не спітніла на вигляд, а піт обтирає.

— У вас кондиціонер не працює, а я спеку не переношу, можу навіть знепритомніти. 

— Яка ж ви ніжна, Дін-Дін-212. Добре, що попередили. Зараз я вам талого льоду з кріохолодильника наберу, можливо, це вам допоможе. На відміну від від вас, я від спеки не страждаю, одначе, від склянки холодного пива не відмовився б. 

— Краще просту воду пити, аніж пиво, — зауважила дівчина. — Водно-сольовий баланс у організмі треба підтримувати. А звідки у вас такі страшні рани на лобі, ви мене лякаєте. Якби одразу помітила, то не зайшла. Можна, я піду? Я вас боятися починаю. А може, ви маніяк. 

— Не бійтесь, Дін-Дін-212, я не маніяк, а поліцейський. Лейтенант, якщо точніше. З ночі й до ранку серійного маніяка ловив. Тільки-но з ловів повернувся.

— Так ви тому поранений, що за маніяком ганялися? Оце так! Впіймали, сподіваюсь, — схвильовано залепетала дівчина. — Чому ви досі рани не обробили, так і до зараження недалеко. Я мікроботів боюсь, це мізоботофобія називається. 

— Добре, що не ксантофобія, а то у мене тут жовтого кольору багато, — посміхнувся лейтенант. — Світла у капсулі мало, тож я вирішив додати акцентів. Давай на ти перейдемо. Не люблю офіціозів, а ще сторонніх хвилювань про моє здоров'я.  Дін-Дін-212, я живучий. Краще скажи, як тобі мій холостяцький барліг?

Дівчина обвела поглядом капсулу і лишилась незадоволеною. 

— Досить чисто, як для холостяка, тльки все-одно лячно і чогось не вистачає. Гм…

— Можливо, такої красуні, як ти? — підморгнув лейтенант. — Може перейдеш до мене жити, як ти на це дивишся? Обіцяю без дозволу не чіпати. 

— Який ви швидкий, герою. Ми ж тільки-но познайомилися, а ви мене одразу в ліжко тягнете. Я, мабуть, піду.

— Ні, ні, не йди. Я пожартував.

—  Ну і жартики у вас. Ви щось про воду говорили. Я зараз від спеки зомлію, а вам байдуже. 

Бер підійшов до кріохолодильника і зачерпнув склянкою купку підталих крижин. 

— Вибач, Дін-Дін-212, це все, що є. Холодильник розморозився, а вода в бюветі скінчилася.

Дівчина взяла склянку. 

— Тому у вас тут калюжа на підлозі? Протріть, будь ласка, а то ще посковзнусь і ногу зламаю. 

Бер-540 пожадливо глянув на стрункі ноги дівчини. Взяв ганчірку і почав терти підлогу, скоса позираючи на її туфлі. Вони були червоного кольору.

— Гарні у тебе туфлі, тільки підбори зависокі.

— Я їх з "Valdartist" замовляла. Ось і сьогодні на пункт доставки ходила, та посилка чомусь затрималась. Я ще декілька пар замовляла. На вечірку сходити ні в чому.

—  Шкода, — з розумінням зітхнув лейтенант. — А ти самотня, Дін-Дін-212? Я маю на увазі, у тебе є, з ким по вечірках гуляти?

Дівчина відпила талої води і уважно поглянула на господаря капсули. 

— Так. У мене жених є. Ми мали сьогодні з ним зустрітися, але цей спалах на Сонці все перекреслив. Ми мали поїхати у західний сектор Ентрополісу, щоб квартиру подивитися, бо тут дуже незручно жити. 

Лейтенант підвів брову і посміхнувся:

— Ваш кавалер так багато заробляє? А ким він працює, може, і мене до себе на роботу влаштує? Його не зачепив андроїдний бум на цифрових мізках? Мій приятель, Нуль-перший, так роботу втратив. 

Дін-Дін-212 зробила ковток і поглянула на віконечко. Воно було поставлене на режим провітрювання і з нього в капсулу вривалось гаряче повітря з пустки.

— Закрийте вікно, і так спекотно. Співчуваю вашому другу, але ні. Мого жениха навпаки, підвищили, тож він гарно заробляє, а згодом ми навіть пентхауз у центрі Ентрополісу собі дозволимо. 

— У центрі Ентрополісу? Заздрю вам. Мабуть, батьки вашого жениха дуже впливові люди. 

— Так і є, однак, мій жених прагне самостійності і не хоче залежати від рідні.