Розділ 11 Міська ратуша, адаптанітум та втрачене життя

Перед тим, як повернутись до житлової капсули, лейтенант вирішив заїхати у північний квартал Ентрополісу. Тут він відпустив робо-таксі і попрямував до Ратуші.

 Якщо вірити історії, до 1970 року це була будівля міської управи, звідки велось керування органами місцевої влади. Коли місто вимерло, то Глобальна Рада Корпорацій цілком логічно вирішила, що тут  ідеальне місце для проведення офіційних прийомів, публічних концертів та реєстрації людських та цифрових шлюбів. Звісно, не безкоштовно. А ще  це ласий шматок для туристичного бізнесу. Туристів тут зможуть  повитріщатись на музейні експонати та підняти настрій на оглядовому майданчику вежі. 

Саме на вежу лейтенантові хотілось найбільше. Це було єдине місце, де можна без нервів поспостерігати, як Сонце сідає за далекі пагорби. Ритуал проводів Сонця діяв, наче баночка заспокійливих ліків і повертала  стривоженому серцю радість від єднання з природою. А ще це дарувало зустріч. Відстрочену зустріч із самим собою.

Чотирикутна двоповерхова будівля Ратуші була виконана в готичному стилі, мала 36 метрів у довжину і 14 метрів у ширину. Витягнутий догори фасад з різними за розмірами вікнами вінчав зубчастий парапет. Кам'яна брила була візуально полегшена однорівневою аркадою, котра опиралась на прямокутні стовпи. Між середніми арками виднілась копія зображення Судного дня. Що то за день такий, Бер-540 не знав, та і знати не хотів, бо це його не цікавило. Достатньо було того, що над головним вхідним порталом висився герб Ентрополісу, а над лівою частиною головного фасаду височіла вежа. Кінчик її шпиля підносився над землею рівно на 64 метри. 

На оглядовий майданчик, розташований на 34-метровій позначці, вели вузькі гвинтові сходи з крутими сходинками.  Лейтенант піднімався і подумки рахував сходи. За час його відсутності нічого не змінилося. Сходинок було рівно 115 штук. А чого він хотів? Сходи – не люди, вони не народжуються і не вмирають. Їх кремувати не потрібно, хіба що час від часу ремонтувати, коли поіржавіють. 

Долати сходинки було не складно, а крутий ухил та обмежений простір будили адреналін. Бер-540 посміхнувся. Що йому ці сходи? Він – тренований солдат, звик до граничних навантажень, а ось малим дітям, товстунам, пенсіонерам та клаустрофобикам на сходах робити категорично нічого. 

Шпиль вежі прикрашав флюгер з фігуркою легендарного стражника, котрого вважали символом міста. Що було під Ратушею, лейтенанта не дуже хвилювало. Все, що він знав, так це те, що у її підвалі колись був винний льох і продаж вина з нього здійснювався під пильним контролем магістрату. Цілком логічно, що за рахунок податків, що сплачувалися за торгівлю вином, поповнювалася міська скарбниця. 

Вартість відвідування Ратуші для дорослих становила 70 кредитів,  для студентів та школярів - 50 кредитів, а для сімей з двома дорослими і дітьми до 16 років – 150 кредитів.

Бер-540 завчасно сплатив квиток онлайн, тож без пригод піднявся на оглядову вежу і сперся на парапет. Тривога одразу ж покинула його серце і він розслабився. Думки, наче швидкоплинні кораблики, один за одним стали пропливати повз, не в змозі кинути якір на дні його свідомості. Шхуни спочатку шанобливо опускали прапори на знак вітання, та, не отримавши відповіді, напинали вітрила і ображені неповагою, швидко відпливали у синю далечину. 

Нехай спіймають облизня всі, хто хотів його смерті, або чекав на те, що одного чудового дня лейтенант втратить віру в себе і здасться на поталу обставинам. Ні, і ще раз, ні. Цього не буде ніколи. Не дочекаються. 

 Хорошим для всіх не будеш, як не крути. Ніколи не слід забувати, що люди перетворять тебе на те, ким ти їм потрібен, щоб їхня внутрішня драма мала для них сенс.

 Якби Аніка-218 не померла, то у них з лейтенантом теж могла бути сім’я. Вони б народили шестеро дітей, а коли б ті підросли, то кожного вихідного дня всі разом ходили на Ратушну площу, щоб піднятись на ось цю оглядову вежу і помилуватися на захід Сонця. 

Та кого він дурить! Аніка-218 ніколи б на це не погодилася. Чому? Відповідь проста. Вона була солдатом до мозку кісток і ні на грам не вірила у кохання. Завоювати її серце було так само складно, як пробратися у головну серверну, звідки керував ШІ Віктор, і влаштувати теракт із серією вибухів. 

Щоб завоювати любов Аніки-218, для початку треба було б народити її знову, а потім день за днем пестити, леліяти крихітку, годуючи квітковим нектаром, який би приносили на лапках трудівниці-бджілки. А коли б дівчина підросла, то з’явився б якийсь злий чаклун, припустімо, ШІ Віктор. І заточив би її той Ші Віктор у високій серверній башті замку. Із висоти тієї башти красуня б споглядала на непролазний ліс, що оточував замок з усіх боків, і потихеньку  починала мріяти. Мріяти про те, як одного чудового дня прекрасний принц, припустімо, легіонер Бер-540, плюне на охоронців-кіборгів, сяде у танк, і з 125-тиміліметрової гармати розтрощить ліс, потім підірве головний сервер Ші Віктора, і визволить полонянку. Принаймні про це, чи майже про це, йшлося на сторінках тих казок, що лейтенант читав у бабусиній бібліотеці.

 У казках все було доволі легко, проте реальність – не казка. Так у чому ж складність? А у тому, що безнадійна то справа – переконувати легіонерку, котра побувала у кривавому шалі війни і неодноразово опинялась на волосинці від смерті, що світ насправді не дикий і смертельно-небезпечний, а по вінця наповнений любов’ю та добром.