Розділ 9   День народження андроїда, крадений чіп та електронний пес

Бер-540 взяв речі та вже збирався йти, як у палату завітав андроїд-розпорядник. Треба запитати його про лікаря. 

— Перепрошую, шановний андроїде, ви не підкажете, хірург, що мене оперував, уже звільнився? Я можу до нього зайти? 

— На жаль, лікар ще зайнятий. Я тут за власним бажанням. Лейтенанте Бер-540, будьте такі люб’язні, звертайтеся до мене на ім’я. Я отримав статус “людина”. 

— Ого! Вітаю.

 Бер-540  примружив живе око і подумав: “Цікаво, а як з андроїдів людей роблять?” 

— З ким маю честь розмовляти? Назвіть своє ім’я, будь ласка.

— Моє ім’я Лобо, сер. 

— Просто Лобо, і все? А де обов’язкове маркування часу народження?

— Я народився сьогодні, о десятій сорок п’ять. Це офіційний час видачі моїх цифрових документів.

— Значить, ваше повне ім’я звучить, як Лобо-1045? 

— Так. Все вірно, ви не помилились. Будь ласка, ідіть за мною. Я для вас приготував окрему палату. Там нас ніхто не потурбує. Ви ж хочете їсти? 

Лейтенант подумав, що ця новоспечена “людина” вправно читає його думки. Цікаво, при процедурі олюднення у програму андроїда алгоритм людської інтуїції прописують, чи як? 

Тим часом андоїд припрошував:

—  У кафе через дорогу дуже смачно годують, тож я  обрав меню на свій розсуд  і замовив доставку. Сподіваюсь, вам сподобається.

Бер-540 байдуже потис плечима:

— Я не перебірливий у харчах. Їм все, що подадуть, але не розумію, чому це  вас так турбує. 

Андроїд в статусі “людина” на ім’я Лобо-1045 посміхнувся та підвів вказівного пальця вгору. 

— Ви ж чули. У мене сьогодні свято. День мого народження. Ви перший мене привітали, тож автоматично стаєте моїм другом. Побудете моїм гостем. Я запрошую відсвяткувати разом зі мною цю грандіозну подію. 

Дід висунув обличчя з-під ковдри, заздрісно присвиснув й запитав:

— А мене на свято покличете? Я теж з голоду вмираю.

Андроїд відмовив:

— Вибачте, пацієнте, свято для близьких друзів, а ви в це коло не входите.

Дід розчарованого крекнув й повернув голову до лейтенанта. 

—  Бач, які тобі почесті, хлопче, а все тому, що у тебе медичний поліс від еМ-Ка-Ес-Пі є. У тебе поліс є, у мене немає. У мене тепер нічого немає! Ні імені, ні адреси, ні біографії, ні роботи, бо все це андроїду дісталось. Тепер ти розумієш? 

— Не розумію. До чого ви хилите, дідусю? Яким боком до вас Лобо-1045? Не він же вас пограбував. Він тепер людина і має право запрошувати у гості всіх, кого забажає.

— Бреше! — засичав дід. — Бреше і не кається, бо він залізний! Не сміши мої вуса, яка з андроїда людина?  Я знаю, це все підступи Медичної корпорації, нехай вона здохне!

Дід міцно вхопив лейтенанта за руку, притягнув до себе й гаряче зашепотів: 

—  Слухай, хлопче, може ти підеш і вимкнеш ту тварюку, а я тобі за це спасибі скажу. Ти ж поліцейський, синку. Склади протокол, а я підпишу. Це ж клятий Ші Віктор мене пограбував. Він, і Сторожові Пси. Я впевнений, що це їхніх рук справа. Відібрали одразу все, навіть ім’ям не погребували. Тепер я ніхто. Безіменний безхатько. Забутий людьми і богом, бо цей статус ШІ Віктор собі привласнив.

Обличчя діда перекосилось від неприємних спогадів й стало нагадувати картинку зі зламаного телевізора, коли він барахлить.

 — Де справедливість у цьому світі?  А я тобі скажу, хлопче. Нормального світу більше не існує, бо він на цифровий концтабір перетворився. У моєму світі була людяність, незаймана природа, і ніяких роботів. Батьки були роботою зайняті, діти у піонерських таборах відпочивали, пенсіонерам пенсію платили, був пільговий проїзд у транспорті, свята всілякі. Всіх безкоштовно лікували, а тепер? Запроторили, наче жабу в льох, і дихати не дають. Сигару відібрали, а я без неї не виживу.

Дідусь покосився в бік камер й демонстративно виставив середнього пальця. 

— Коновали! Нашпигували ногу гвинтами, а далі хоч трава не рости! Навіть передачку принести нікому, бо рідня втекла і я з голоду вмираю. Я, наче дикий австралійський динго, нікому не потрібен й усім заважаю. Одного чудового ранку цьому андроїду набридне зі мною вовтузитись, і тоді він відвезе мене у пустку та приб’є, наче шолудивого пса. Динго хоч кролики на обід перепадали, а мені навіть паршивого сухаря не можна. Ти слухаєш мене, хлопче?

Лейтенант кивнув та уважно поглянув на андроїда. Той стояв і терпляче перечікував, доки пацієнт закінчить монолог. Невже йому подобається, коли його звинувачують у крадіжці?

Тим часом дід вів далі: 

— Знай, не сьогодні світ перевернувся. Це сталося двадцять років тому, коли людську працю повністю роботизували, тоді ж і природу на смітник викинули. Краще б ті динго замість лисиць та кішок ай-тішників знищували, зараз би мені не довелося так страждати.

Дідусь замовк на секунду, а тоді зневажливо поглянув на андроїда і крізь біль вичавив: 

—  Знаєш, яка різниця між динго і андроїдами? Ні? Хочеш, розкажу? У динго у мізках природний інтелект, а у ШІ Віктора – штучний. Вловлюєш проблему? Тих диких псів стрихніном травили, щоб не плодились, а з андроїдами так не вийде. Їх совість не мучить, бо це прості бляшанки. Їх винищить хіба що коврове бомбардування.

Тут дідусь перемінився на обличчі, рвучко відпихнув лейтенанта від себе і голосно застогнав: 

— Христом Богом тебе молю, хлопче, знищ це сталеве кодло! Знищ їх всіх, до єдиного! Якщо ти цього не зробиш, то вони знищать нас! Ти ніколи своїх дітей не побачиш, бо вони не народяться!

Тут андроїд не витримав знущання, натиснув червону кнопочку на грудях і до дідуся підкотились одразу три андроїди-санітари. Один тримав пацієнта за руки, другий голив вуса, а третій робив ін’єкцію у шию. Старий, як міг, пручався, проте ін’єкція зробила свою справу і він втратив бажання сперечатися. За півхвилини повністю заспокоївся, стулив повіки і важко засопів, дригаючи уві сні здоровою ногою. 

— Не слухайте його, сер, — сказав андроїд- розпорядник у бік лейтенанта. — Цей пацієнт психічно хворий, тож довелося йому снодійне вколоти. Поспить трохи, йому краще стане. Він увесь час марить. З контуженими таке часто трапляється.