Розділ 7 Медблок, диверсанти та кіборги

— Ну, як ваші успіхи, лейтенанте Бер-540? Скоро будемо ваші звіти про закінчення операції читати, чи хакери досі на свободі розгулюють? Ви взагалі щось чули про терміни, чи знову на планету Багів хочете? Даремно я у вас повірив, ви надто слабенький, як на оперативника. 

Бер-540 мовчав. Він нахилив голову донизу і посилено вивчав маленьку плямку бруду, яка нахабно прилипла до товстої гофрованої підошви армійських берців майора Грізлі-816. Купка неприємно пахла і біля неї весь час кружляла непосидюча муха. Муха не читала армійський устав, тому поняття не мала, чому її весь час проганяють і навіть намагаються вбити. Муха відчувала, що може стати такою ж маленькою і непомітною, як блоха, і навіть повірила, що так буде краще. Не тільки для неї, а й для всіх. Біля мухи не було дворового кота, а то б він натякнув їй про те, що взагалі тих бліх винищують ще швидше, ніж мух. Тому нехай не дуріє, а буде вдячна богові, що створив її саме такою, як вона є. Принаймні, проживе довше, ще й пахучою купкою встигне насолодитися. Навіщо витрачати час на дурнуваті мрії, коли перед носом вже є шматочок щастя.

Майор Грізлі-816 підозріло понюхав повітря й зрозумів, що з цим світом щось не так. З ним вже давно щось не так, бо чому ж тоді цей безмозкий лейтенант досі працює у відділку, коли вже давно його міг би робот-гуманоїд зі штучним інтелектом замінити.

— Ідіть і працюйте, лейтенанте. Мені потрібен не ваш винуватий погляд, а винуватці хакерських атак на Ші Віктора. Слухайте, не треба так буравити поглядом мої берці, а то ви скоро в них діру пропалите. 

Майор-816 відвернувся до столу і пробубонів собі під ніс: 

— Не розумію, звідки цей неприємний запах? Тільки ж нещодавно у будівлі каналізаційну систему прочищали. Невже знову забилась? Треба викликати клінінг, нехай розберуться, що й до чого. 

 Майор-816 підважив на долоні преспап’є, а тоді зі злістю придавив ним до столу купку документів, що стосувалися нерозкритих справ. Цікаво виходить: розумних оперів стає все менше, а нерозкритих справ – все більше. Так і до розжалування в капрали недалеко. Скоро він сам відправиться на планету Багів і буде прибирати лайно за офіцерами.  

— Ви ще тут, лейтенанте? Чого застигли, наче зевсова кліматична установка, ану марш мої кредити відпрацьовувати! Як тільки ви з’являєтеся, так у мене не тільки настрій, а й чисте повітря псується. Стійте. Передайте черговому по відділку, щоб у клінінгову фірму зателефонував. І теє… самі помийтеся, а то від вас тхне, як від кнура.  

Бер-540 мовчки проковтнув образу, розвернувся і вийшов з кабінету. Майор сьогодні знову не в гуморі, тож навіщо витрачати час та доводити йому протилежні істини. Лейтенант – не дурна муха й вже давно на провокації начальства не ведеться. 

Немає тут бабусі. Вона б у зуби не дивилася, а одразу б вказала майорові правильний напрямок руху. Простіше кажучи, скрутила б дулю і дала понюхати. Дивись, майор би і прозрів, в чому головна проблема неприємного запаху. 

Бер-540 підійшов до віконечка й передав черговому побажання майора. Йти з відділку він не поспішав, бо як кажуть у армії: не поспішай виконувати наказ, бо може бути дана команда “відставити”. 

Ні з того, ні з цього лейтенанту згадались блохи. Чому він їх згадав, логічного пояснення не було. Ця думка наче блоха, сама собою в голову застрибнула та кусала мізки зі страшною силою. Хух. Нарешті дійшло. Він же обіцяв бабусі заскочити на блошиний ринок і щось купити. Що саме, не пам’ятав, проте телефонувати ще раз та наражатися на запрошення пограти не хотілось. 

Треба відмотати плівку пам’яті назад. 

Бабуся з розумним виглядом наголошувала, що в кожній справі важливо не поспішати і те, що швидкість потрібна тільки при ловлі бліх. Хто такі блохи, та чому їх потрібно швидко знищувати, не пояснила, а відправила читати товсту енциклопедію, яку Бер-540 ще з дитинства зненавидів. Бабуся воліла не витрачати час на балачки, зате з педантичністю вчительки перевіряла, чи правильно засвоїв онук прочитану інформацію. Доки він знайомився з блохами, бабуся продовжувала знайомитися зі світом відеогри Scyrim. 

За десять хвилин потому Бер-540 чітко відповів на всі питання стосовно будови тіла, видів, розмноження, розповсюдження та знешкодження бліх і повільно видихнув, коли бабуся зарахувала залік.

 Ще вона нарікала, що створювати роботів-гуманоїдів люди навчилися, а зупиняти процес старіння – ні. А який сенс тоді жити, коли вмирати все одно доведеться? Життя в адаптанітову еру – це те саме, що блоха у скляній банці під марлечкою. Спочатку комаха з усіх сил вибрикує з банки, а коли розуміє, що її зусилля даремні, просто погоджується на довічне рабство. Виживання заради виживання. Проте є альтернатива. Хтось сторонній має розбити ту скляну в’язницю і випустити бранку на свободу, щоб блоха сповна насолодилася сонечком, та вволю пострибала на кішці, чи собаці. 

Що іще бабуся говорила? Гм… Вона скаржилась, що електронних запчастин для роботів повно, а звичайної голки вдень зі світлом не знайдеш. Життя без голки втрачає свої принади, бо нічим заштопати улюблену в’язану шаль. Точно! Треба заїхати на блошиний ринок і пошукати голку.  

Віконечко прочинилось і на Бера-540 лупнули очі чергового по відділку.

— Лейтенанте, вас викликає до себе майор Грізлі-816. Ви терміново йому потрібні.

Ну ось, що і треба було довести. 

Бер-540 знову заходить до кабінету й одразу шукає поглядом ноги майора. Майор сидить за столом та буквально поїдає лейтенанта очима. Він вже зрозумів джерело запаху, позбавився берців, тому змінив взуття і нарядив себе у звичайні домашні капці. А щоб цього сорому не було видно, заховав ноги під столом. Подалі від допитливих очей відвідувачів. 

— Лейтенанте, ви читаєте мої думки. Я саме збирався вам зателефонувати, а виявилось, що ви нікуди не пішли. Я хочу, щоб ви з’їздили на блошиний ринок та купили мені ляпалку. Розумієте, таку довгу ручку з резиновим кружалом на кінці. Нею дуже зручно бити мух.