Розділ 4 Нори, таргани та Нуль-перший

З висоти установок “Зевс”  мільйони житлових капсул Ентрополісу видно, як на долоні. Перевернуті металеві парасольки підтримують радіаційний фон в нормі та не потребують цілодобового нагляду, бо система зав’язана на нейроінтерфейс ШІ Віктора.

Приглушений гул від Зевсів, що висять вгорі, нагадує бурмотіння голодного шлунка та ще більше збуджує апетит. Зараз би бутерброд з ковбасою вкусити та чаєм запити, але ніяк замовити, бо комендантська година хоч і скінчилася, проте кафешки ще не відчинилися. Треба бути обережними. У Ентрополісі складно залишитися непоміченим, бо відеокамери спостереження натикано на кожному кутку.

Прибульців тут люблять, тільки коли їхні обличчя добре відскановуються Й нічого не приховують під каптурами. Працює служба тотального цифрового порядку.

На запитальний погляд голодних очей дівчини Бер-540 киває у бік будівлі з написом “Прайвет”.

— За нами стежить нейромережа Ші Віктора. Бачиш, он ті камери поворушилися? Не треба було тобі у Клітку заходити, вона тебе зчитала.

— Маячня, мене там не було. Я просто пароль переплутала і…

— Тсс… — шепоче Бер-540 і пірнає під арку мосту, потім відкидає поіржавілий лист металу і махає рукою. — Швидше!

— Куди ви мене тягнете, рядовий, у підземелля? Я не хочу, бо там можуть бути канібали, вони нас з’їдять.

— Не бійся, принцесо, там немає канібалів, хіба щури з долоню водяться, бо їх навіть радіація не бере.

— Жуки б вас ухопили з вашими щурами. Таке відчуття, що я їх ніколи не бачила, а вже боюсь.

— Нічого дивного, ти ж принцеса, а принцеси мають боятися щурів. Знаєш, які вони на вигляд? Такі, як собаки, і вщерть голками вкриті, а на хвості жало, як у скорпіона. Вкусять за ногу, і ти будеш просити у мене мій поліс на протез, тільки май на увазі, я не віддам.

Дівчина трусить головою, голосно сопить, намагаючись не відстати від провідника, необачно перечіпається через жмут кабелю та падає на купу чогось слизького і чорного, а та одразу ж розповзається.

— Фе, яка гидота, може не треба нам у цей тунель лізти, рядовий? Це така гра, щоб я швидше злякалася і до мене пам’ять повернулася, так? Подайте мені руку, я встану.

Бер-540 повертається, присвічує дівчині кишеньковим ліхтариком і допомагає піднятися.

— Це не гра, Ікс-3000, коли ти вже зрозумієш. Тут все серйозно, як ніколи.

— А де ми?

— Це лаз у каналізаційну систему, а через двісті метрів рукою подати до закинутої гілки метро. Там беремо ручну дрезину і їдемо.

— Куди їдемо, на той світ, рядовий, договорюйте вже. Вчителька з релігієзнавства нам розповідала, що існує таке страшне місце, еее… пекло. Там варять чорну юшку у каструлях і печуть тіла на сковорідках, а потім… потім… забула. Одним словом, дуже схоже. Та не поспішайте, рядовий, я вся у чомусь липкому і у мене щось по спині повзає.

— Це звичайна павутина і павуки, Ікс-3000, не бійся. Боятися треба не їх, а дронів зі служби контролю. Вони тут періодично літають і все фотографують.

— А-а-а! Мене щось вкусило за шию, зараз вона розпухне і я вмру. Моя смерть буде на вашій совісті, рядовий. Дивіться, я щось упіймала, це павук?

Бер-540 ковзає ліхтариком по стінах, вкритих  іржавим нальотом, а потім переводить промінь на долоню дівчини і декілька секунд роздивляється великого чорного жука.

— Це не павук, а всього на всього тарган. Я чув, що самка таргана плодить за рік триста личинок, а потім ті триста множаться на триста тисяч і так далі. Андроїди-дезінсектори в Ентрополісі з ніг збилися їх травити, бо резистентність до інсектицидів допомагає цим комахам виживати. Мені б такий імунітет, як у таргана, то я б ніколи не вмер й страхові медичні поліси на імпланти не знадобилися.

— Тобто, виходить, що ці таргани повсюди і вже захопили Ентрополіс? А вони точно не їдять людей, чи ви мене заспокоюєте, рядовий? 

—  Точно не їдять, але після радіації все можливо. Не знаю, як було до, але тепер вони мутували, тому місяць можуть обходитися без води, пів року –  без їжі, рік – без голови, та ще й розмножуються з блискавичною швидкістю. В новинах розповідали, що це наслідки радіоактивного випромінювання. Жартую. Не бійся, але далі під ноги дивися, а то ще вб’єшся.

— Я вже мертва, мені дихати нічим. Тут так смердить, що задихнутися можна.

— Воно й не дивно, це ж каналізаційна шахта. Можеш моєю банданою ніс прикрити. І не вередуй, Ікс-3000, сморід – це не смертельно. Зараз на ручну дрезину застрибнемо, від’їдемо вглиб, тобі полегшає. Просто тут фільтри повітря не встигають чистити, бо вони весь час забиваються тарганячим послідом. Ось, тримай мою фляжку. Відпий води, тільки не перестарайся, вона спеціально оброблена. З незвички тебе може знудити.

— Знову? Я не хочу блювати, та й нічим. Я вже майже добу нічого не їла, ледве йду. А що не так із водою?

— З водою вже давно все не так. Вода скрізь радіоактивна. Зевси качають морську воду, опріснюють її спеціальними реагентами, а потім використовують для охолодження турбін. Після цього вода стає придатною для пиття і її постачають до супермаркетів та подають містянам. Замкнений цикл переробки. Дуже вигідна справа.

— А якщо у людини немає грошей на придбання води, то що, помирати від зараження?

— А це вже нікого не хвилює. Верхній ярус Ентрополісу не для бідняків. Для обслуги існують “Нори”, але там вода нижчої якості, зараз усе сама побачиш. Ми приїхали, вставай.

Бер-540 відштовхнув ногою платформу дрезини й вона глухо покотилася назад про рейках.

Під ноги заскочив щур, а потім почувся котячий нявкіт, ніби того кота на клапті деруть.

— Обережно, Ікс-3000, у люк не впади, тут їх відкритими лишають, щоб нечистоти в річку стікали.

З темряви вигулькнула довготелеса фігура і грізно запитала:

— Пароль?

— Йшла Саша по шосе і смоктала сушку! — буркнув Бер-540.

— Жартуєш, бро, а якщо я зараз тебе з арбалета пристрелю? Кажи пароль, або котись звідси.