12

Єдиний рай який я маю
Коли з тобою залишаюсь
Хворий я є, та люблю це
Вилікуй же мене

 ENLEO "Веди мене в храм"

Я втік зі школи. Так ставалося систематично. Для чого мені мистецтво, трудове навчання і подібна єресь досі не розібрався. Моє життя точно не стане гіршим, якщо в ньому не буде Ван Гога, Мікеладжело чи Пікассо. Класний керівник закривав очі на ці втечі, бо інші предмети я не прогулював. Особливо любив геометрію. Учора, втикаючи в старенький смартфон батька, прочитав вислів Ежи Леца, що навіть найплоскіша людина, на жаль, існує в трьох вимірах. Відносив себе до таких – існував у трьох вимірах. Умовно ділив їх на поганий, хороший, найгірший. Школа – поганий, вона не давала того, чого хотів, хороший – це Влада, її усмішка вселяла впевненість, що насправді я класний, найгірший – самота.

 Я постійно почувався самотнім. Нікому не був потрібний, інколи здавалося, що й рідному батькові. Він потопав у вічних пошуках роботи, якихось клопотах, постійно був відсутнім, мною цікавився, коли класний керівник не витримував і під натиском вчителів мусив зателефонувати й пожалітися на недисциплінованого мене.

Я розумів, що він шукав можливості, аби прогодувати нас, оплатити оренду квартири, яка більше нагадувала конуру, проте його очі останнім часом, ніби дивилися крізь мене. Неначе він збайдужів до всього, до сина особливо. Я ноша. Не підйомна. Матір її не змогла нести. Кинула. Напевно, скоро й батько кине. Я прийшов у цей світ зайвим.

- Слава! – дзвінкий голосочок моєї пустунки випурхнув поміж осінню сірість, офарбував її веселковими барвами. – Славку, а я сьогодні молодець!

Вона бігла до мене. На плечах підстрибував ранець, а в очах палав захват. Влада ділилася зі мною своїми першими перемогами.

- Чому ти молодець?

- Вчителька так сказала. Я прочитала все, що вона задала.

- Мабуть, гарно прочитала? – я колупнув носком кросівка виямку в асфальті. Зиркнув на будинок, що височів над нами і помітив Ігоря. Він був не сам. Ще двійко парубків дибали поруч нього.

Після прочуханки, яку я зробив йому майже місяць тому, на очі не показувався, але сьогодні, наче навмисно сунув просто на мене. Дивно, чому він не в школі.

- Гарно. Так, як ти вчив, - Влада підбігла і, як зазвичай, кинулася мені на руки. Ми вчора читали з нею читанку, потім Марина нагодувала мене вечерею. Хороша вона, жаль, що не моя мама. 

- Молодець. Ох, і важка ти. Скажу мамі, хай менше тебе годує.

- Неправда! – закомизилася мала пустунка. – Я пір’їнка. Ти сам казав.

- Казав? Забув, - я спустив її на долівку, помітивши, що хлопці підходять ближче.

Чогось стягнуло шлунок. Нутром підскочило незрозуміле відчуття стривоженості.

- Владо, - присів біля неї навпочіпки, - біжи додому. Тільки хутко.

- Чому? А ти?

- Я потім прийду. Тебе, мабуть, мама чекає на обід.

- А ти? – не відступалася вона. До дідька вперта.

- Я потім прийду, - тиснув на дівча. -  Ми знову почитаємо.

Вона насупила тоненькі бровенята, поглянула на Ігоря і зметикувала, де собака зарита.

- Ти знову будеш бити Ігоря?

- Якщо вдасться, - криво усміхнувся їй.

- А ти все з малявками водишся! – вигук пуцьвірінка оглушив весь мікрорайон. Влада здригнулася. В очах спалахнув страх.

Ігор був мого віку, чотирнадцять від уродин, але спільної мови ми не знайшли. Добре, що ходили до різних шкіл, інакше класний керівник телефонував би до батька частіше.

Двоє його друзів виглядали старшими. Один вищий від мене, кремезний, мабуть, відвідував якусь секцію, інший сутулий, але хирляком не виглядав.

- Тобі чогось треба? – піднявся на ноги, Владу заступив собою.

- Треба вирішити одне питання…

- І для цього ти привів їх? – я тицьнув на кремезного.

Ігор зашкірився. Його веснянкувата мармиза лисніла самовдоволенням, доволі опецькуватий та незграбний, він прагнув завойовувати абсолютний авторитет на районі, але на його голову взявся я.

- Так. Вони мої друзі.

Я глипнув на тих друзів, а вони чогось дивилися на Владу, яка ухопилася за мої штани. Певно, бити маленьку дівчинку не планували.

- Владо, біжи додому. Бігом! – я гримнув на неї, чого ніколи не робив.

В карих оченятах закрутився жах, вона скубнулася вперед, але потім повернулася до висхідної точки.

- А ти?

Ох і вперта!

- Я потім.

Вона не повірила мені, був майже певен, та все одно ухопив її за плече і примусив до руху.