7

А може ти сон? Так тихо прийшов,
Став таким ніжним, став таким рідним
Без зайвих розмов.
А може ти дим? З тобою одним
Буду шаленою, буду таємною
Без зайвих причин.

YAGODA "Сон"

Вона всміхалася, а в очах сльози. Мала кароока пустунка, яку знову зачіпали хлопчаки на дитячому майданчику. Цього разу я не встиг їх відігнати, допомагав батькові розвантажувати чергову фуру. Заробив грошенят. Зараз куплю їй морозива. Сльози висохнуть.

- Не плач, - суворо супив брови. – Давай їм відсіч.

- Як?! – з очей таки вихлюпалися солоні потьоки. – Їх багато!

Я розумів, що шестирічна дівчинка не може протистояти банді малолітніх шибеників, але сюсюкатися також не збирався. А тих малих гівнюків відловлю і вуха понакручую.

- Як, як… У тебе лопатка є… І відеречко. Я ж тебе вчив.

- Вони обсипали мене піском! - заревіла мала.

- Ходи сюди.

А вона стояла і плакала. Мусив сам підійти, обтріпав сукеночку, силоміць витягнув з пісочниці і взяв за руку.

- Куди ти мене ведеш?

- Морозиво куплю, - лукаво глипнув на неї. Любив малу пустунку. Вона єдина, хто дивився на мене з обожнюванням.

- Шоколадне?

- Шоколадне, Владо… Шоколадне.

*** 

         Природна потреба підняла її посеред ночі. Спросоння ледве зорієнтувалася в чужому помешканні. Попервах трохи й злякалася, коли отямилася не в своєму ліжку, але потім заспокоїлася. Видихнула, й подалася шукати туалет. Точно запам’ятала, що через коридор кімната Гайворона. Лиш одна згадка про нього, і великий палець правиці миттю відшукав обручку на безіменному. Це ж треба так з розміром вгадати. Влада перед сном покрутила її на пальці. Так і заснула під монотонне гудіння думок та смикання золотої прикраси.

Глипнувши на смартгодинник, відмітила п’яту ранку. Внутрішній годинник був налаштований точніше, аніж світовий. Зазвичай, о цій порі вона прокидалася. Біг став пристрастю, ще одним етапом, який зняв внутрішні запобіжники. Влада бігала відтоді, як грюкнула дверима у розкішному маєтку Бриків. Там панувало ідолопоклонство речам. Мало золотого унітазу не стояло. Остогидла згадка викликала мимовільну оскому. Сама себе за це шпетила без кінця та краю.

Пошуки вбиральні відбувалися навшпиньки. Влада боялася розбудити ведмедя, що впав у сплячку через коридор. Пошурувала тихенько, відчиняючи першу-ліпшу стулку, що траплялася на очі. З першого разу не потрапила. Крізь тьмяні просвіти ранкової синяви, зрозуміла, що надибала ще одну спальню. Цікаво, скільки їх тут взагалі? З цієї думкою й налапала ванну. Нарешті справила природні потреби.

Ревізію самого будинку вирішила відкласти до кращих часів. То треба робити виважено і точно не навпомацьки. Хоча, відведену їй кімнату роздивилася з усією ретельністю. Але нічого вражаючого не узріла. Гарне ліжко зі світлими дерев’яними бильцями, на вікні крицеві гардини, в одному кутку шафа увінчана дзеркалами, в іншому – велике крісло і маленький круглий столик на гнутих ніжках. Столик їй сподобався найбільше. Здавався антикварним. Торкнулася шерехуватої поверхні – приємна на дотик.

Форму для бігу розпакувала ще вчора, склала акуратно на кріслі, аби зрання не шукати. Волосся затягла в тугу косу, на вуха пов’язка, згори легка флісова кофтина, стоптані кросівки, і тільки перед парадним входом замислилася, що двері можуть бути замкнені, а в неї немає ключа. Благо, помилилася. Гайворон був настільки впевнений у своїй недоторканості, що на ніч не замикався.

Вибрівши на подвір’я, вона поозиралася, роздумуючи у який бік рвонути. Ліхтарі згасли, територія більше не освічувалася, за ніс пощипував морозець, а за обрієм ліниво прокидалося червонувате сонце. Тяжко небораці дертися на небосхил, неохоче покидало затишну ковдру ночі.

На початках вирішила оббігти територію. У Влади був встановлений ліміт – бігати не менше години. Без музики. Тільки вона, ранок і власні відчуття. Постійно дослухалася до них, навчилася їм довіряти. Якщо у вухах посвистувало, значить день мине пречудово, якщо тиша – чекай спотикачки. Зрештою, знала звідки та паскудниця прискочить. Тому просто віддалася легкості, морозцю і синьоокому ранку, який поволі розкидав навсібіч світанкові паростки, пробуджуючи сонний люд.

Сам будинок здався Владі не таким великим, як чомусь очікувала. Після Бриків у ній засіло переконання, що всі більш-менш успішні люди обов’язково кидаються в крайнощі, себто, позолота, ліплення на стелі, вінтажні меблі, дорожезні люстри і безкрайність квадратних метрів. У Гайворона же все лаконічно. Нічого зайвого. От тільки гараж надибала, куди вчора загнали її міні-купера. І садок чималий. Але паркан високий. Бетонний. Хрін перескочиш. Хоча, й не збиралася. Та життя – дивна штука, може й доведеться.

Під водограй дурощів Влада потряслася до великої металевої брами, яка нагадувала пащеку самісінького пекла. Там здибала хлопчину у теплій чорній куртці, шапці, і подивованим поглядом. Певно, чудасію угледів у ній.

- Випустіть, - звернулася до нього, тупцяючи на місці, аби не втратити темп.

- Не можна, - невпевнено заперечив хрипким голоском.