ОКО

ОКО
 

Навколо ритмічно пульсує густий яскраво-зелений ліс. З небачених раніше кущів й дерев нас роздивляються крилаті коти з півнячими головами. Клубні зміїстих ліан звиваються у нашому напрямку і теж цікавлено вивчають, підлаштовують рухи. Ніколи тут не був. Можна було б подумати, що Господар заблукав у інший світ, якби не палісада незнищенних кілків, встромлених у північний горизонт.

Своїм зменшенням цей невід'ємний орієнтир сповіщає, що ми покидаємо кордони захищеного великим Домом наділу. У минулий патруль ми теж виходили за межі егіди Господарів, саме тоді у моєму тілі поселився жах. Кінцівки ледве плетуться, стегно німіє, а серце сповільнюється. У голові рояться думки про агонію і скору смерть, але загибель все ніяк не приходить. Досвід підказує, що варто перетерпіти муки, і стане краще. Невдовзі серед густих крон губиться навіть незнищенний пам'ятник вимиранню. Схоже і цього разу воно мене оминуло.

Ліс спочатку оточує і ледь не поглинає нас, а потім поступово рідішає. Так само поводиться й пишна трав'яниста ковдра, крізь яку потроху проглядаються родючі ґрунти, вкриті свіжими та не дуже рештками. Зацікавлено роздивляюся відносно нові трупи, особливо прискіпливо вивчаю десятки пошматованих рефаїмів. Потім мій погляд переходить до повної, навіть трохи жадібної відданості новому елементу краєвиду.

Воно схоже на велетенський випущений з небес металевий щит або шапку гриба, що падінням потрощила й згладила гірську долину. Округла й випукла медуза з блискучого металу підкорює уяву, займає собою усі помисли, і вражає відчуттям впізнання. Дуже схожі малюнки я бачив у заборонених приміщеннях великого Дому. Посеред долини впало одне з багатьох небесних очей Оптимального алгоритму, а прилеглі до кратеру землі відтоді укрилися численними шарами трупів небажаних візитерів й ворогів. Рухомі кільця космічної медузи всіяні гарматами дуже різних форм та розмірів, проте жодна з них не цілиться у наш бік.

Броньовані шестикутні брами безшумно розходяться попереду і зачиняються за нами, завжди лишають доступним тільки один маршрут. Ідеально гладкі стіни віддзеркалюють наші постави, а ребристі долівка і стеля вітають холодним й матовим металом. Інколи зустрічаються щілини та дірки, крізь які можна розгледіти подробиці вбрання перегорнутих набік приміщень. Подекуди видніють яскраві поверхні, на яких скачуть ожилі зображення та символи невідомих мов. У інших здебільшого безшумно працюють химерні машини чи стоять однакові контейнери. Ці кімнати нагадують потаємні святилища Гермеса або зали великого Дому. Ми довго мандруємо однаковими проходами металевого лабіринту, потім виходимо з іншого боку божественного ока.

Над нами височіють широченні пні, на боках помережані невеликими поселеннями, а також скупченнями кущів, грибів та моху. Порушую Протокол і знімаю важкий фільтраційний шолом, вдихаю повні груди духмяного повітря. Між хащами стелиться стежка з лакованих дерев'яних кубів, прямуємо нею та заглиблюємося до незвіданих земель. Невдовзі металеве око ховається за рядами зрубаних дерев позаду, а пагорби попереду розходяться та являють простягнутий до небес темний ліс. Його щільні стовбури і злобні гілки стинаються та віють на вітрі, а встромлені у хмари крони не пропускають униз навіть промінчик сонця.

Господар підганяє металевого коня, а ми з віслюками ледве встигаємо за ними. Зрідка зустрічаються покірно схилені постаті, але я не впізнаю жодну з побачених істот. З-за розлогого поля тонких смарагдових стовбурів, щільно укритих роздутими вологими квітами жовтого кольору, доноситься відлуння декількох вибухів, характерні для сердечних снарядів еквіта. Господар зривається туди. Я не маю сил опиратися страху одинокості, тож кидаю в'ючних тварин і поспішаю за Ним.

Відстаю. Довкілля здригається й дрижить, як при обстрілах великого Дому. У небо здіймаються зграї різнобарвних птахів, а назустріч панічно мчать химерні звірі. Відчуваю себе нікчемним і маленьким на фоні відголосів такої потуги. Мечем розрізаю цупкі обійми хижих кущів та вивалююся на протяжну кам'янисту долину, всіяну стовбурами повалених дерев і бронзово-шкіряними корпусами збитих візантійських дирижаблів. Обидва еквіти стягнули зовнішні шари панциру та стинаються у ближньому бою, руйнуючи все навколо. Здається, що від цих ударів от-от розколеться моя голова, а за нею і увесь світ. Тепер я розумію нестримний жах, який відчували прадавні греки, описуючи сутичку вбраного блискавками Деміурга та звивчастого Тифона.

Помічаю захисний шатер з кольорами іншого Дому, згадую долю останнього зустрінутого слуги. Сором і провина повертаються у тіло та виміщають собою інші чуття. Розвертаюся до ворожих хащ та вертаюся за підзахисними тваринами. Розгублені й перелякані віслюки зустрічають мене радісним гомоном. Зводжу намет і переконуюся у безпеці тварин, тільки потім дозволяю собі повернутися до протистояння джерел нестримного землетрусу.

У минулому двобої Господар переміг, проте більше за все на світі я боюся залишитися тут розгубленим, якщо на цей раз усе вийде інакше. Що робити тоді? Знову засоромлено роздумую над тим, яка ж доля спіткала безпорадного бідолаху, закінчити страждання котрого я не наважився.

Величні опоненти зіткнулися особливо гучно, і розходяться по різних кутках потрощеного поля бою. Потім вони розганяються, кожен потовщує леза у списа та направляє на супротивника. Черговий оглушливий удар, на цей раз іскристий, і Господар випадає зі своєї другої половини. Колеса сталевого коня все ще марно крутяться, але сам він відділений від еквіта та валяється неподалік. Збитий вершник намагається підвестися, але на нього миттєво насідає ворог, заважає ефективно перерозподілити засоби захисту і нападу. Прямісінько як у жахах, які переслідують мене від останнього патруля.

Збитий еквіт підносить ліву бойову кінцівку, але ворог причавлює її до землі. Невже Він програє? Що робити? Я готовий віддати усе, що матиму та маю, аби уникнути поразки Господаря, а також безпомічності, яка настане опісля. Але що ж я можу зробити? Бажання і вчинки людини не грають ролі у зіткненні двох стихій. Для них я незначущий, менший за комаху.