ОКО

Навколо ворушиться густий яскраво-зелений ліс. З небачених раніше кущів та дерев за нами спостерігають крилаті коти з пташиними головами. Розсипи хижих зміїстих ліан крутяться в нашому напрямку і теж зацікавлено вивчають. Ніколи тут не був, і можна було б подумати, що Господар заблукав у інший світ, якби не палісада незнищенних кілків, встромлених у горизонт. Невід’ємний орієнтир своїм зменшенням сповіщає про те, що ми покидаємо кордони захищеного Домом наділу. У минулий патруль ми теж виходили за межі егіди Господарів, саме тоді у моє тіло поселився жах. Ледве плетуся, кінцівки німіють, а серце сповільнюється. У голові роїться все більше думок про агонію і скору смерть, але вона все ніяк не приходить. Знаю, що варто перетерпіти муки і стане краще. В густих кронах яскравого лісу невдовзі губиться навіть незнищенний пам’ятник вимиранню. Схоже і цього разу воно мене оминуло.

Ліс поступово рідішає, як і пишна трав’яниста ковдра, через яку потроху пробиваються родючі ґрунти і свіжі та не дуже рештки. Зацікавлено роздивляюся відносно нові трупи, особливо прискіпливо вивчаю десятки пошматованих рефаїмів, потім мій погляд підкорено переходить до повної і навіть трохи жадібної відданості новому елементу краєвиду. Це схоже на впущений з небес металевий щит або шапку гриба, що своїм падінням потрощила гірську долину. Випукла округла медуза з блискучого металу займає собою всі мої помисли і вражає відчуттям впізнання. Я бачив дуже схожі малюнки у заборонених приміщеннях великого Дому. Посеред долини лежить одне з багатьох небесних очей Оптимального алгоритму, а прилеглі до нього землі вкриті багатьма шарами небажаних візитерів та ворогів. Рухомі кільця космічної медузи всіяні гарматами дуже різних форм та розмірів, проте жодна з них не цілиться у наш бік.

Шестикутні броньовані брами безшумно розходяться попереду та зачиняються за нами, і завжди лишають доступним тільки один можливий маршрут. Ідеально гладкі стіни відображають наші постави, а ребриста долівка і стеля вітають матовим холодним металом. Інколи зустрічаються щілини та дірки, через які можна розгледіти подробиці вбрання перегорнутих набік приміщень. У деяких видніються яскраві поверхні, де пливуть живі зображення та символи на невідомих мовах, в інших безшумно працюють химерні машини чи стоять однакові контейнери. Ці кімнати нагадують про потаємні святилища Гермеса або зали великого Дому. Ми довго мандруємо однаковими проходами металевого лабіринту і нескоро виходимо з іншого боку божественного ока.

Над нами височіють широченні пні, вкриті невеликими поселеннями і купками кущів, грибів та моху. Між хащами вистелена стежка з лакованих дерев’яних кубів, прямуємо нею та заглиблюємося до незвіданих земель. Скоро металева конструкція позаду розчиняється за рядами зрубаних дерев, а пагорби попереду розходяться і являють простягнутий до небес темний ліс. Його щільні стовбури і злісні гілки стинаються та виють на вітру, а встромлені у хмари крони не пропускають донизу жодного промінчика сонця. Господар прискорюється і ми ледве встигаємо наганяти його. Зрідка нам зустрічаються покірно схилені постаті, але я не впізнаю жодну із побачених істот. З-за розлогого поля тонких смарагдових стовбурів, щільно вкритих роздутими вологими квітами жовтого кольору, доноситься лун декількох вибухів, характерних для сердечних снарядів еквіта. Господар зривається у той бік, а я піддаюся страху одинокості, покидаю віслюків і поспішаю за ним.

Відстав. Довкілля дрижить, як при обстрілах великого Дому. У небо здіймаються зграї різнобарвних птахів, а назустріч налякано мчать химерні звірі. Відчуваю себе нікчемним і маленьким на фоні відголосів такої потуги. Розриваю цупкі обійми хижих кущів та вивалююся на протяжну кам’янисту долину, всіяну стовбурами повалених дерев і бронзово-шкіряними корпусами збитих візантійських дирижаблів. Обидва еквіта зняли зовнішні шари сталевого панциру та стинаються голіруч, руйнуючи все навколо. Здається, ніби від цих ударів моя голова от-от розколеться, а з нею і увесь світ. Тепер я розумію панічний жах, про котрий писали греки, описуючи протистояння вбраного блискавками Деміурга і звивчастого Тифона.

Неподалік примічаю захисний шатер з кольорами іншого Дому і згадую про долю попереднього зустрінутого слуги. Сором і провина знову виміщають собою інші чуття, розвертаюся назад до болючих хащ та вертаюся по підзахисних тварин. Віслюки розгублені й налякані і зустрічають радісним гомоном. Зводжу намет і переконуюсь у їхній безпеці, лише потім дозволяю собі повернутися до протистояння джерел нестримного землетрусу. Минулого разу Господар переміг, і більше за все на світі я боюся загублено лишитися тут, якщо цього разу все вийде інакше. Знову засоромлено гадаю про те, яка ж доля спіткала безпорадного бідолаху, чиї страждання я не наважився закінчити.

Після особливо гучного зіткнення, величні опоненти розходяться по різним куткам потрощеного поля бою. Вони розганяються, кожен потовщує свою зброю у списа та направляє на супротивника. Черговий оглушливий удар, цього разу іскристий, і Господар випадає зі своєї другої половини. Колеса сталевого коня ще марно крутяться, але сам він відділений від еквіта, і валяється неподалік. Збитий вершник намагається підвестися, але на нього миттєво насідає ворог та не дає ефективно перерозподілити інструменти захисту і нападу. Прямісінько як у жахах, що переслідують мене після останнього патруля. Господар підносить одну з бойових кінцівок, але ворог миттєво причавлює її до землі. Невже він програє? Що ж мені тоді робити? Я готовий віддати все, що матиму та маю, аби уникнути цього та безпомічності, яка настане опісля, але, що ж я можу зробити? Мої бажання і дії не грають ролі при зіткненні двох стихій, для них я незначущий і менший за комаху.

Мене збиває з ніг гучний удар і металева кінцівка лишається на місці, а Господаря відносить сюди, викопуючи глибоку риску у ґрунті. На нього стрибає інший еквіт та ще сильніше гатить в незахищений корпус, розбиваючи мою довбешку низьким протяжним гулом. Протокол велить сліпо коритися волі еквітів та приймати обрану тими долю, але нажахане тіло вперто опирається бездіянню та смиренню, натомість витягає із серця болючі згадки про молодість — про те, як колись я вважав себе дієвим і особливим та навіть обраним. Торкаюся кадуцея на грудях і прошу вищу силу підказати напрям. Рука сама тягнеться до меча, хоч думки не можуть підібрати менш корисної у даних обставинах речі. Жену всі голоси з голови, знову торкаюся до кадуцея на грудях та серцем приймаю рішення битися попри все. Разом з тим в тіло прибуває нова сила, перехоплюю зброю двома руками та зриваюся у бік супротивника. Заношу лезо над стегном з дорогоцінних металів і вкладаю всі свої сили в удар. Меч відскакує а руки німіють. Останнє, що впадає до лівого ока — блискавичний рух однієї із загострених кінцівок.