ПОРУШЕНА ГЕРМЕТИЧНІСТЬ

ПОРУШЕНА ГЕРМЕТИЧНІСТЬ

Очі, горлянка і ніздрі сверблять. Задихаюся брудним повітрям. Тиснуся спиною до входу і поспішно оглядаю околиці. Без товстого й мутного скла фільтраційного шолому прикордоння видається світлішим, і малює перед зором більше подробиць, але ворогів все одно не видно. З неба на трупи злітаються багряноокі круки, з-під землі розбирати падло лізуть металеві комахи. В мене синхронно жбурнули декілька предметів — занадто швидко, аби розгледіти. Снаряди проходять повз, мабуть потворам боляче глядіти у бік настільки яскравого світла. 

Через мить напад повторюється, але вже набагато точніше — частково укритий металом уламок кістки втрапляє у стегно і ледь не збиває з ніг, а шмат скелі зачіпляє і неглибоко розпорює плече, хоча це навіть полегшує мій задум. Одразу ж потому летить пронизаний судинами й трубками плечовий суглоб рефаїма, змушує відступати. Ліва нога оніміла, випускаю смолоскип і ледве встигаю упасти на бік.

Перегортаюся на живіт та ще дужче задихаюся, навалилося щось дуже важке. Трохи нудить і кружляє голова, а біль у плечі зникає — значить вічний вже присмоктався до рани. Набагато швидше та зухваліше, ніж передбачає мій план. Доводиться сподіватися, що ворога захопить надзвичайний голод, і він спочатку насититься смачною кров'ю, перед тим як рутинно висмокче нутрощі. Інакше на моїх підзахисних чекає страшна смерть. 

Так і є. Певно зневага й необачність невмирущих паразитів зумовлені тим, що у їхніх очах я не ворог і не загроза, якнайбільше — дратуюча худоба на забій. На смолоскип накинули давно порубаного еквітом піхотинця Шеолу з багатьма кінцівками, огрядний труп майже повністю перекриває підбадьорююче синє сяйво. Один з вічних стоїть навкарачки на горі зневажених тіл, його живіт здійнятий до неба, а витягнуті шия й голова протиснуті у вхід до намету. Потвора відзначає перемогу і страхітливо клекотить. 

Недооцінив нетерплячість ворогів, треба діяти негайно. Де ж третій? Ретельно обводжу околиці згасаючим поглядом, проте ніяк не знайду. Один з ворогів вже обережно шурхотить у наметі, інший допиває моє життя, схоже тут я і помру. Невже пощастило? Ні. Якщо я вірно розумію їхні звички, останній має стояти на варті. Уважно приглядаюся до найбільш затіненої вершини, нарешті знайшов! Не відриваю ослаблих очей від цілі та уважно прислухаюся. Марно звертаюся до зниклого бога, і молю провести мою душу після смерті. Чекаю, поки голова потвори зануриться глибше у намет, і втілюю задум. 

Дуже повільно стягую мішок і націлюю вістря леза у шию ненаситного ворога. Пробити зміїні лати у мене зараз не стане сил, тим паче порізати зміцнену шкіру вічного. На щастя, від минулої подорожі я мав більш ніж достатньо часу, аби наситити лезо крихтами небесного світла. Тепер при дотику меч випускає слабке сяйво зі смуги текучого скла довжиною в нитку, яка стовщується на вістрі. Подумки закінчую єретичну молитву, і б'ю. 

Мені не доводиться докладати зусиль для удару, скоріше навпаки — я стримую інерцію зброї, ніби вона сама жадібно впилася у немертве створіння та поривається вперед. Концентроване тепло пронизує гидку природі плоть нічної потвори, і заливає немертві частинки достатньою силою для омріяного ними взаємного знищення. Тіло вічного виплескує ненависть до себе і починає гнити, поки я ховаю лезо у мішок. 

Повертаю тулуб занімілим плечем уперед і гачу зануреного у намет паразита ногою по дупі. Достатньо сильно, аби вічний відчув загрозу, але не надто — аби потвора не змогла скумекати, що саме це було. Ворог налякано сіпається вперед, чую шипіння вогню і вереск. Сподіваюся цього стане. Лишається третій. 

Зриваюся у бік вартового і ледь не падаю знову. Ліва нога ріже болем зсередини, а місцями чомусь оніміла. За останні миті потвора вже декілька разів змінила сховок, але я увесь час не дозволяв собі відірвати очей, і от ми зустрічаємося поглядами. Опираюся на меча при ході та притримую руку біля тайника на стегні, шкутильгаю до ворога. На півшляху вічний здіймає у повітря хмару попелу та зникає з поля зору. 

Міцніше перехоплюю мішок, оглядаюся, і продовжую обережно просуватися, але невдовзі помічаю вічного позаду — біля входу у намет. Мабуть виснажена потвора планує поїсти, аби відновити розум, силу й швидкість перед зіткненням з носієм невідомої загрози. Зневажливо кричу до нього і позбуваюся головної переваги — демонструю свій меч. Очманіла від голоду мордяка змінює вираз на ненависть й огиду, її матово-чорні зіниці розширяються, а з горлянки шириться скреготливий сигнал. 

Вічний кидається стрімко, насилу встигаю виставити між нами лезо. Почвара відстрибує убік, а потім на мене, збиває з ніг. Удар по руці, і я випускаю меч, потім тичок в груди, а я вихаркую задушливе повітря та б'ю спиною в уламок скелі. Ліва рука дрижить, і я, зціпивши зуби, витягаю зі сховку факел, щоправда сил потрясти та запалити його у мене вже немає. З намету виповзає обпалений скелет з загорнутими всередину нутрощами, швидко він скинув м'ясну оболонку. Обидва вічних хижо на мене зирять і наближаються з різних боків. Раптово вони падають на землю, зі скрізними осередками гниття у лобі. 

Господар вже закінчив бій та спостерігає за мною зблизька. А я роздивляюся сталевий корпус еквіта та намагаюся зрозуміти, чи приховані якісь чуття за його очима, остигаючими після концентрованого червоного світла. Приходжу до тями. Повертаюся у намет і з'ясовую, що один віслюк вкушений, проте крові тварина утратила небагато. Щось відволікло обпечену потвору раніше, ніж та встигла насититись. Вбираюся і збираю речі. Ми продовжуємо шлях.