СПАДОК ДОВГОЇ НОЧІ

СПАДОК ДОВГОЇ НОЧІ

Мить тиші видається оманливою, бій ще не закінчений. Осередки контролю двічі убитих тіл здригаються від ударів і руйнуються зсередини — випускають своїх в'язнів на волю. Окуляри Господаря наводяться на кількадесят подібних до людей ворогів, які хутко збираються у два гурти — посеред поля та у тінях нещодавно потрощених скель. Здалеку цих істот майже неможливо відрізнити від представників мого роду, проте я не допускаю марної надії, що це усього лише люди. Тиск і жар всередині реанімованих велетів не дозволять нам протягнути там навіть півхвилини.

Юрба голих жінок та чоловіків з довгим доглянутим волоссям одночасно розкриває свою суть — вони підбадьорюють одне одного криками й завиваннями та єдиною зграєю зриваються до Господаря. На ходу ворожий ґвалт все дужче насичується криками болю, поки тіла стражденних метаморфів рвуться й збільшуються, і надають їм тваринних чи демонічних рис. Певно безформні виродки створені Тифоном, або ж то далекі нащадки Автоліка — діда Одиссея та сина Гермеса. Сталевий еквіт повільно суне метаморфам назустріч і невдовзі стинається з ними. Господар шматує ворогів, але виявляється, що тіла їхні надзвичайно міцні та швидко загоюються.

Згадую про другий гурт супротивників, туго обтягнутих щільними костюмами зі зміїної шкіри. Повертаюся поглядом до того ж затіненого прихистку, але більше не бачу їх там. Прискіпливо роздивляюся довкілля і розгублено гадаю, куди ж могли подітися погоничі рефаїмів, прикрашені матово-чорними мигдальними очима. Думки про надзвичайну швидкість і потаємність ворогів штовхають до здогадки, підтвердження якої я знаходжу у найщільніших скупченнях тіней. Вічні озброїлися загостреними уламками кісток та пневматичними штирями з тіл нащадків Анака. Невмирущі паразити нападають із чорноти і відступають настільки швидко й граційно, що без відповідного знання помітити їх людським оком майже неможливо.

Господар вправно відбиває усі удари та наносить безліч власних, проте надзвичайна швидкість і злагодженість ворогів поки ще не дають Йому нагоди отримати перевагу над бійцями некромантів та знищити їх. З кожною миттю безформні все краще пристосовують тіла та групові тактики до вимог бою. Вічні скеровують лють і запал своїх союзників з безпечніших позицій, а рухи зверхніх потвор блискавичні, скупі та виважені. Щойно хтось отримує рану, він відступає та загоює її, і тільки потім продовжує бій.

Шістка блідих лисих воїнів здалеку цілить у еквіта чимось, що нагадує наспіх зібрані списи та довгі барди. Ще четверо вічних б'ються голіруч на флангах — вони зняли зміїні лати і повністю оголили поголені тіла, а один навіть частково стягнув м'ясну оболонку, аби забезпечити химерні кістки та суглоби додатковою швидкістю.

Мене турбує відсутність у протистоянні з Господарем щонайменше трьох невмирущих паразитів — якщо я вірно розумію обережну природу вічних, їхні розвідники мають шукати приховані загрози та розвідувати околиці. Лишається тільки сподіватися, що зголоднілих потвор не привабить стійкий сморід віслючого жаху та моєї скорботи. Мені нестерпна думка про можливість підвести Господаря і втратити в'ючних тварин, тож мені щастить — варто блідим виродкам побачити у моїх руках створений дактилями меч, як вони все покинуть і понад усе забажають випатрати носія мерзенної зброї.

Про всяк випадок зачиняю оглядовий отвір та замотую меч у мішок, де лежали харчі віслюків. Ховаю обидва хімічні смолоскипи у зовнішні відділи захисного костюму. Якщо доведеться відбиватися від цих могутніх й спритних істот, усе, на що я можу покладатися — несподіванка та хитрість. Стає дурно від згадки про те, що саме ці риси найчастіше допомагають вічним при боротьбі проти власних творців. Чи розуміли дактилі, що вчиняли та які це матиме наслідки, коли виводили породу вічних? Або ж дії холоднокровних п'явок — це акт відчаю через наближення неминучого краху їх підземної імперії?

Сутність вічного зводиться до зв'яки пластичних кісток, клубка судин і м'язів, а також жмені нервової тканини. Невмирущі паразити поведінкою нагадують хижих павуків — потаємно вичікують жертву у підготовленій пастці, кусають й знерухомлюють, а потім чекають. Отрута вічних розчиняє легені, серце й мозок, після чого потвори висмоктують рідоту. Потім вони заповзають всередину, де переймають контроль над рухами тіла та спогадами жертви, і можуть зачаїтися та вправно прикидатися нею.

Характером вічні уподібнилися до своїх творців — перейняли від дактилів недовіру і постійну настороженість, відсторонений розрахунок та любов до гарячих живильних соків. Безсмертя і розуміння жертв, фізична та розумова перевага, а також неперевершені навички маскування зробили з вічних ефективних наглядачів. Проте коли держава дактилів рухнула і захлинулася бунтами рабів, корисні слуги п'явок обернулися на мстивих та заклятих ворогів.

Стіни сховку дрижать. Обтяжені товстою металевою тканиною трубки занурені глибоко у ґрунт та розкрили там залізні лапи, тож вирвати чи перегорнути намет майже неможливо. Та й розташовані елементи каркасу так, аби переводити у долівку майже усю прикладену до стінок силу. Тим не менш, неспокійне похитування конструкції та ревіння віслюків стають дужчими, і запевняють, що вічні скоро досягнуть бажаного. Ноги дрижать і перелякано втискаються у долівку, а спина шукає втішного тепла в'ючних тварин.

Заспокоюю плоть нагадуванням — лише відмовившись відступати перед чимось, людина здобуває силу двох. Струшую з себе ознаки життя і відсторонено роздумую над наступними діями. Встаю, і відчуваю давно забуті впевненість й потугу, навіть виходить розігнутися вперше за багато років. Повертаю підзахисним важкі намордники, потім знімаю свій шолом і костюм, та пошепки дякую мандрівним мавпам за вино і поживну їжу. Зараз мені необхідна уся можлива спритність.

Майструю перед проходом схожу на пастку страхітливу купу, а над нею підвішую плошку легкозаймистого масла і свічу. Беру до рук смолоскипа й меча і непевно крокую. Хитання намету, а також шепотіння та скрегіт кісток по тканині спиняються водночас з тим, як я розмикаю ланцюги та запускаю у фільтрований простір загустіле повітря прибережної зони.