СПАДОК ДОВГОЇ НОЧІ

Мить тиші видається оманливою, бій ще не закінчено. Осередки контролю двічі мертвих тіл хитаються та руйнуються зсередини — випускають своїх в’язнів назовні. Під відсторонене споглядання окулярів Господаря подібні до людей істоти швиденько розбиваються на дві приблизно рівномірні купки — посеред поля та в тіні нещодавно потрощених скель. Здалеку ці скупчення майже неможливо відрізнити від мого роду, проте я не допускаю марної надії, що це всього лише люди, адже всередині велетів нам не протягнути і хвилини. Гурт голих жінок та чоловіків з довгим доглянутим волоссям швидко розкриває власну суть — вони підбадьорюють одне одного криками і завиваннями та єдиною зграєю зриваються до Господаря. На ходу ворожий ґвалт все сильніше забарвлюється криками болю, поки тіла рвуться та розширяються і надають стражденним тваринних чи демонічних рис. Безформні виродки, певно створіння Тифона чи далекі нащадки Автоліка, сина Гермеса. Сталевій еквіт повільно рушить їм на зустріч і вже скоро стинається з ворогами, але виявляє, що їхні тіла надзвичайно міцні та швидко загоюються.

Згадую про другий гурт супротивників, вбраних у дуже знайомо прилеглі до тіл щільні костюми зі зміїної шкіри. Повертаюся поглядом до затіненого прихистку і не бачу їх там. Довго обводжу очима довкілля та розгублено гадаю, куди ж поділися прикрашені однаково величезними чорними очима вершники рефаїма. Думки про надзвичайну швидкість та потаємність ворогів наштовхують на правильну здогадку, і я знаходжу підтвердження їй у найщільніших скупченнях тіней. Вічні озброєні загостреними уламками кісток та дивними штирями з тіл нащадків Анака, вони нападають із чорноти і відступають назад настільки швидко і майстерно, що без відповідного знання людським оком помітити їх майже неможливо.

Господар вправно відбиває всі удари і наносить безліч власних, проте надзвичайна швидкість і злагодженість ворогів поки ще не дають Йому нагоди знищити бійців некромантів. Безформні з кожною миттю все краще пристосовують свої тіла та гуртові тактики до вимог бою, а вічні направляють лють та запал своїх союзників, рухи ж самих зверхніх потвор синхронні, скупі та виважені. Варто комусь отримати рану, він відступає і загоює її, та тільки потім повертається у бій. Шістка блідих лисих воїнів здалеку цілить в еквіта чимось, схожим на списи та довгі барди, ще четверо деруться в ближньому бою — вони зняли зміїні лати та повністю оголили безволосі тіла, а один вже навіть позбувся гнучкої шкіри та дав волю додатковим кісткам та суглобам, задля більшої сили і швидкості.

Мене турбує відсутність у протистоянні з Господарем ще трьох кровосмоків — якщо я вірно розумію обережну природу лисих виродків, вони мають шукати приховані загрози та розвідувати околиці. Лишається тільки сподіватися, що зголоднілих вічних не привабить стійкий сморід віслючого жаху та моєї скорботи. Я боюся підвести Господаря та втратити в’ючних тварин, але мені щастить, адже варто блідим виродкам побачити в моїх руках створений дактилями меч, як вони все покинуть і спробують понад усе випатрати носія мерзенної зброї.

Про всяк випадок зачиняю оглядовий отвір та замотую меч у мішок, де лежали харчі віслюків. Ховаю у зовнішні відділи захисного костюму обидва хімічні смолоскипи. Якщо доведеться битися проти цих могутніх та спритних істот, все, на що я можу покладатися — несподіванка та хитрість. Стає дурно від згадки про те, що саме ці риси найчастіше стають блідим потворам у боротьбі проти власних творців. Чи розуміли дактилі, що робили та які це матиме наслідки, коли виводили заразу вічних, або ж дії холоднокровних п’явок були продиктовані відчаєм через наближення неминучого занепаду їхнього підземного царства?

Убиті хворобою вічних істоти невдовзі оживають та змінюються: ззовні вони майже невідрізні від представників свого роду та легко можуть губитися серед них, але всередині повністю перероджуються, хоч і зберігають спогади. Новостворені носії другого життя більше уподібнюються до дактилів і переймають від тих постійну настороженість, відсторонений розрахунок та нестримну тягу до гарячих живильних соків. Безсмертність, розуміння власних видів та перевага над колишніми родичами зробили з вічних чудових наглядачів, проте після бунтів рабів та падіння держави дактилів, надзвичайно корисні слуги підземних п’явок обернулися на мстивих та заклятих ворогів.

Стіни сховку дрижать. Обтяжені товстою металевою тканиною трубки намету пірнають глибоко у ґрунт та розкривають там залізні лапи, тож вирвати чи перегорнути його майже неможливо, та й збудований він так, аби переводити в долівку майже всю прийняту на себе силу. Тим не менш, похитування засновків та ревіння віслюків стають все сильнішими і запевняють, що вічні скоро досягнуть бажаного. Ноги лякливо втискаються до землі, а спина шукає втішного тепла гучних тварин. Заспокоююся нагадуванням, що людина подвоює власну силу вже тим, що не відступає. Струшую з себе ознаки життя та думаю над наступними діями. Встаю та відчуваю давно забуту впевненість і потугу, навіть виходить розігнутися, вперше за багато років. Вертаю важкі намордники підзахисним, потім знімаю свій шолом і костюм та шепотом дякую мандрівних мавп за вино і поживну їжу, адже зараз мені необхідна уся можлива спритність.

Майструю перед проходом схожу на пастку страхітливу купу, а зверху натягую легкозаймисте масло і свічу. Беру в руки смолоскипа й меча та непевно крокую. Хитання намету, а також шепотіння та скрегіт костей по тканині спиняються водночас з тим, як я розмикаю ланцюги та впускаю у фільтрований простір загустіле повітря прибережної зони. Завмираю у очікуванні побачити, як через вхідний отвір деруться бліді руки чи покриті слизом кістки, проте всередину лізе лише розріджена імла. Певно потвори чекають у засідці поки я виповзу. Щастить, що мені відома їхня найбільша слабкість. Сильним трясінням руйную крихку перегородку всередині скляного корпуса смолоскипа — реагенти перемішуються, а нутрощі приміщення осяяні хімічним сяйвом — сильним та синім. Притискаю холодне джерело світла до грудей та виринаю назовні.