ЗОВНІШНЄ КОЛО

ЗОВНІШНЄ КОЛО

Впізнаю сердите шипіння й віддалене ричання Океану жахів задовго до того, як побачу безмежні жовто-коричневі води, розмальовані барвистими озерцями стійких відходів. Найвищі уламки прибережних скель та піщані кручі впадають до ока водночас з тим, як кислий аромат їдучих мас та солодкуватий сопух гниття пробиваються крізь багатошарову перепону у фільтраційному шоломі. 

Спочатку бачу велетенські пожовклі скелети китів та запечені трупи ще більших тварин. За ними простягається умовна смуга кордону, що циклічно повзає з боку в бік та розділяє дивовижно подібні води і береги. Слизькі й засохлі водорості теж вважають цю лінію умовною, і розповзаються жирним зелено-фіолетовим пасмом з обох її боків. 

Тільки плечі й голови невпинних сірих мандрівників, занурених на різні глибини, та кремезні поріддя кракенів, які виповзають на берег для розмноження, дозволяють прикинути місцезнаходження берегу. Раніше тут сходилися і стиналися дві стихії, а тепер товщі бруду неочевидно змінюють склад і густину.

Спроможних на чуття істот це місце зазвичай жахає, але моє серце огортається спокоєм від думки про незворушність та незнищеність засміченого пам'ятника утраченому світу. Раніше місцеві щосили намагалися позбутися брудного нагадування про занепад і смерть, але забагато віддали марній справі та розчинилися у ній. Від програної боротьби лишилися неспішні глиняні колоси, чия важка хода прокладає на берегу вузькі стежки, на яких чавляться потуги морських чудовиськ занурити мацаки надто глибоко в берег. 

Потоптаним потворам лишається тільки прикопувати свої яйця у пульсуючому болоті сплутаних водоростей, подалі від немислимих загроз підводного світу, і сподіватися, що блискучі птахи залишать у спокої хоча би кілька дитинчат з кладки. Неподалік бурхливо кохаються двоє роздутих почвар, Господар спалює їх. Дивно, наче ж не сезон. І чого їм не сидиться у своїх мулистих глибинах? 

Тягучий брід скляної ріки змінюється сланцевим берегом зовнішнього кола, а ми натрапляємо на засідку святотатців з Шеолу. Певно Господар помітив їх здалеку, але вирішив не зважати і не змінювати напрям. Сталевий еквіт досягає ефективної дистанції, скидає плащ і подає сигнал, а я підкоряюся Протоколу — зводжу над тваринами купол захисного тенту і забираюся під нього сам. 

Пневматичні гармати еквіта прицільно випускають у натовп ворогів хмару тонких бронзових штирів довжиною з лікоть. Як і у часи старого царства, сотні слуг старанно розливають розпечений сік амуніції у заготовлені форми та збирають остуджений врожай — один з багатьох видів служби Господарям. Загострені штирі знаходять свої цілі, але більшість ворогів пристосувалися з часів попереднього патруля, і демонструють невразливість до подібної зброї. Частина виродків зривається до нас, решта розпорошуються за кам'янисті пригорки та на захист замаскованої ландшафтом артилерії. 

Як і прикордоння, Шеол колись була квітучим, благословенним царством. За правління Соломона ця царина вважалася найвеличнішою державою людей, піднесеною на стовпі небувалих чудес та знань. Проте відкритість мудреця та друга духів не влаштувала ревнивого Бога пустельних бурь і войовничих кочівників, а плату за це понесли землі пророка, й без того покарані за м'якість Саула. Тепер там вештаються кляті некроманти — розкопують у глибинах Шеол закинуті дива та обертають їх проти нас. 

Витягнуті кістяні навершя списів і мечів трощяться від зіткнення зі сталевим панциром. Випущені з довгих залізних трубок кулі кислотного слизу випаровуються тонким струменем з лівого вогнемету Господаря. Живі та мертві істоти легко розчленовуються Його лезами і концентрованим світлом з очей. Більшість піхотинців знищено, проблему становлять лише двоє носорогів з живими тілами та мертвими душами. Плоть потвор укрита густою рідотою, від якої відскакують промені та леза. Роги з морд тварин замінені на товсті рухливі свердла, якими ті легко зірвали зовнішній шар панциру з правого боку еквіта. 

Господар розчиняє лати на грудях та відкриває світу серце. З нутра вилітають семеро невеличких металевих наконечників, пара яких вицілює слизьких потвор, а решта несуться до величезних гармат. Зазвичай еквіт не використовує цю зброю, адже дактилі міняють кожний снаряд не менш як на півтори тонни олова. Вибухи грохотять майже одночасно та розривають ворогів на невеликі яскраві шматки, подібні до новоспечених злитків. Я довго мучився гадками, чому ж саме олова. Не платини чи золота, або якихось дорогоцінних мінералів, навіть не глибинна радіаційна руда, на яку так старанно полюють підземні кровосмоки. Та й бронзи вони плавлять значно менше, ніж отримують сировини. Кляте олово.  

Залізні руїни артилерійських веж дрижать і розвалюються, а з-під зруйнованих платформ вилізають їх колишні носії. Закам'янілі кадаври рефаїмів закуті у товсті панцири з електруму та орихалку, шия кожного з них прикрашена ізумрудним символом Анака — ванакса, родом з колись величного острова палаців і смерті. Плоть велетів просочена смердючими миш'яковими маслами, відсутні м'язи замінені мотузками та ланцюгами, а шарніри кісток підсилені шестернями механізмів та під'єднані до численних важелів. По жилах і внутрішніх трубках зі скла носяться блискавки — вони стікають з повітря на металеві штирі, перетікають і розбігаються з мідних колес на спинах гігантів. Складні машини, що рухають тіла велетів і наділяють їх сурогатом життя, наштовхують на роздуми про храми дактилів та творіння кульгаючого бога. 

Якось я розмовляв з прислужником Гефеста. Жрець жалівся, що після кожного розквіту металургії стає менше сировини, а за відсутності олова його пастві доводиться плавити мідь з миш'яком. Бронза з такого сплаву народжується крихка і недовговічна та робить такими ж ковалів. Вони починають хворіти і вмирати — значно раніше, ніж могли би опанувати й тим паче передати нащадкам своє ремесло. Все, що лишається скаліченим ремісникам — обходитися жалюгідними поробками, які вочевидь неспроможні змагатися з майстерними виробами прадавніх дактилів. Більше не мучуся гадками про олово.