ЗОВНІШНЄ КОЛО

Чую сердите шипіння та віддалене ричання Жахливого океану задовго до того, як побачу безмежні жовто-коричневі води, розбавлені барвистими озерами стійких відходів. Найвищі скельні уламки та піщані кручі впадають до ока водночас з тим, як кислий аромат їдучих мас та солодкуватий сопух гниття пробиваються крізь багатошарову перепону у фільтраційному шоломі. Трошки пізніше стає видно велетенські пожовклі скелети китів та запечені трупи ще більших тварин, і тільки потім — умовну лінію кордону, що циклічно совається з боку в бік та розділяє на диво схожі води і береги. Слизькі й засохлі водорості теж вважають цю лінію умовною, та жирним зелено-фіолетовим пасмом вільно простягаються з обох її боків.

Лише плечі та голови невпинних сірих мандрівників, що занурюються на різні глибини, та кремезні поріддя кракенів, які для розмноження виповзають на берег і повзуть у наш бік, дають точно визначити ділянку, де раніше зустрічалися дві стихії, а тепер товщі бруду різко змінюють склад і густину. Спроможних на чуття істот це місце смерті зазвичай жахає, але моє серце огортається спокоєм від думки про незворушність та незнищенність гидкого пам’ятника минулому світу. Раніше місцеві жителі щосили намагалися позбутися брудного нагадування про занепад та смерть, але вони занадто багато віддали марній справі і розчинилися у ній та лишили після себе тільки неспішні глиняні колоси, чия важка хода прокладає берегом вузькі шляхи та руйнує потуги морських потвор занурити слизькі мацаки глибоко в берег. Їм лишається тільки прикопувати свої яйця у пульсуючому болоті сплутаних водоростей, подалі від немислимих загроз підводного світу, та сподіватися, що мідні птахи лишать у спокої хоча би кілька. Знаходимо неподалік бурхливе кохання декількох роздутих і почавлених почвар, Господар спалює їх. Дивно, наче не сезон. І чого їм не сидиться у своїх мулистих глибинах?

Щойно тягучий брід скляної ріки змінюється сланцевим берегом Зовнішнього кола, натрапляємо на засідку святотатців з Шеолу. Певно Господар помітив їх здалеку, проте вирішив не зважати та не змінювати напрям. При досягненні ефективної дистанції сталевий еквіт скидає плащ і подає сигнал, а я підкоряюся протоколу безпеки — зводжу над тваринами купол захисного тенту та забираюся під нього сам. Пневматичні гармати еквіта прицільно випускають у натовп ворогів хмару тонких бронзових штирів, довжиною з лікоть. Як і в часи старого царства, сотні слуг старанно ллють розпечений сік цієї амуніції у заготовлені форми та збирають остуджений врожай — один із багатьох видів служби Господарям. Загострений метал знаходить свої цілі, проте більшість ворогів демонструють невразливість до подібної зброї. Частина виродків зривається до нас, інші кидаються за кам’янисті пригорки та на захист замаскованої у ландшафті артилерії.

Подібно до прикордоння, Шеол колись була квітучим та сповненим життя і руху царством. За правління Соломона ця царина вважалася найвеличнішою державою у світі, піднесеною на стовпі небувалих чудес та досягнень. Проте відкритість мудреця та друга духів не влаштувала ревнивого Бога, а плату за це понесли землі пророка, й без того покарані за м’якість Саула. Тепер там вештаються кляті некроманти — вони розкопують у глибинах Шеол давно забуті дива та обертають їх проти нас.

Витягнуті кістяні навершя списів та мечів ламаються при зіткненні зі сталевим панциром. Випущені з довгих залізних трубок кулі кислотного слизу спалюються тонким струменем з лівого вогнемету Господаря. Живі та мертві потвори легко долаються Його лезами і сконцентрованим світлом з правого ока. Більшість бійців знищено, проблему становить лише пара носорогів з живими тілами та мертвими душами. Тіла потвор вкриті густою жижею, від якої відбиваються тепло та леза. Роги з морд тварин замінені товстими рухливими свердлами, якими ті легко зірвали шар сталевого панциру з правого боку еквіта.

Господар розчиняє лати на грудях та відкриває світу серце. Звідти виринають семеро невеличких металевих наконечників, двійка з яких направляється до слизьких потвор, решта — до величезних гармат. Зазвичай еквіт не використовує цю зброю, адже кожний снаряд дактилі міняють не менш як на півтори тонни олова. Вибухи лунають майже водночас та розривають ворогів на невеличкі яскраві шматки, подібні до злитків. Я довго мучився гадками, чому ж саме олова. Не платини чи золота, або якихось дорогоцінних металів чи мінералів, навіть не збагачена радіацією глибинна руда, на яку так старанно полюють підземні п’явки. Кляте олово.

Залізні руїни артилерійських веж дрижать та розходяться, а з-під зруйнованих платформ лізуть їхні колишні носії. Закам’янілі рештки рефаїмів закуті у товсті панцири з електруму і орихалку, кожен з них носить на шиї ізумрудний символ Анака — ванакса, родом з колись величного острова палаців та смерті. Плоть велетів просочена смердючими миш’яковими маслами, відсутні м’язи замінені мотузками та ланцюгами, а шарніри кісток доповнені шестернями механізмів і під’єднані до численних важелів. В жилах і внутрішніх скляних трубках мертві рефаїми носять блискавки — ті збираються з повітря металевими штирями та лізуть із мідних колес на спині, за обертом протилежних до руху гіганта. Складні машини, що заміняють велетам життя і забезпечують рух, наштовхують на думки про храми дактилів і творіння шкутильгавого бога.

Якось я мав розмову з жерцем Гефеста. Він жалівся, що після кожного розквіту металургії стає менше сировини, а за відсутності олова його пастві доводиться плавити мідь з миш’яком. Бронза з такого сплаву народжується крихка і недовговічна та робить такими ж ковалів. Вони починають хворіти та вмирати — значно раніше, ніж могли б глибоко освоїти й тим паче передати нащадкам своє ремесло. Все, що лишається ремісникам — скалічено обходитися жалюгідними поробками, вочевидь неспроможними конкурувати з майстерними виробами прадавніх дактилів. Більше не мучуся гадками про олово.

Земля дрижить та здіймає у задушливе повітря гори пилу й попелу. Господар приводить внутрішні пружини до маятникового руху та прискорюється в бік ворогів. Велети стоять навкарачки та демонструють помітно тонший шар латів на руках і ногах, проте навчений Оптимальним алгоритмом еквіт цілить в інше місце. Потвори значно більші і сильніші, але це не важливо, адже сталевий вершник приймає рішення та рухається безмежно швидше, ніж керована з багатьох скупчень важелів машина. Перш ближній нащадок Анака заніс руку для удару, його шия розпорота точним рухом лез еквіта. Лати, символ ванакса та бальзамована плоть рефаїма розтинаються, а з мертвої горлянки вивалюється співоча шафа, розміром з пів людини. Втративши музичне джерело постійних настанов, внутрішні центри прийняття рішень втрачають злагодженість, тож машинний велет обвалюється під тиском власної туші та суперечностей. Інші гіганти скоро вторять першому. Така ж доля чекає і на мене, що я давно прийняв. Покинутість ж прийняти не можу.