ЦЕНТРАЛЬНЕ КОЛО

Палісада неоднорідних, забруднених та на диво цілих штирів повністю заповнює собою горизонт і простягається аж до небосхилу. Це покинуті вежі колись славетного городища, яке занурюється глибоко вниз — майже до палючих палат текучої земної плоті. Населення безкрайнього кам’яного вулика давно вмерло від невідомої хвороби, а інструменти, прикраси та меблі розчинилися в хижих лапах часу і більш швидкоплинних мародерів. Проте місцеві будівлі та вулиці зведені із непорушних каменів, вони і досі висяться посеред зруйнованого світу та видаються закинутим фундаментом життя. Низовини наземної частини мегалополіса нещадно затоплені болотами і повільними річками їдучого бруду, поміж трясовинням яких зрідка кружляють наспіх зліплені човни шукачів. Жадібно роздивляюся краєвиди, адже Господар кожного разу обирає трохи інший маршрут та спорядження, незважаючи на визначеність Оптимальним алгоритмом найбільш ефективної схеми. Інколи мені здається, що машинній логіці еквіта теж притаманна гріховна тяга до змін та новизни, але я одразу ж караю власне тіло, коли помічаю, що воно допустило у себе подібні думки.

Слуга має коритися волі Господаря та приймати її, а не намагатися зрозуміти. До того ж, це безглузда справа, адже розум еквіта безмежно могутніший та мудріший за мій. Натомість колись я силкувався осягнути та помацати душею увесь світ, не дозволяючи чуттям завадити дослідити навіть його найбільш огидні чи страхітливі кутки. Знайдена там невикорінна несправедливість штовхнула тіло на шлях воїна, але цікавість теж не покинула його. Я став шпигуном і продовжив уважне дослідження. Віднайдене у протистояннях розуміння себе і світу заповнило груди співчуттям, а замість палаців та шпигунства я пішов служкою до храму найдобрішого із богів. Тяга до розуміння й безстрашність швидко підняли мене в рядах торговців та чаклунів, шахраїв і вчених. До цих земель я йшов вже головою загону святих лицарів Гермеса, у священних пошуках згадок про книги Адапи.

Зі мною мандрувало багато гетайрів значно витриваліших та сильніших, проте коли ми зустріли меч у камені, витягти лезо спромігся лише я. Пригадав вчення зниклого бога — «Ніщо не спочиває — все рухається, все вібрує», та важелем розхитав і розколов каменюку навколо неприродно непохитної зброї. Саме через свідоцтво цього майже забутого ритуалу Господар лишив мені життя, коли спопеляв братів. Я став слугою вищої сили та випаленого у свідомості протоколу, і мені лишається тільки сліпо коритися та старанно служити.

Неспокійні суміжні смуги. Щойно ступаємо на іржаві землі, як з металевих крон назустріч виринає загін візантійських катафрактаріїв. Я не боюся людей, а ті зазвичай щосили біжать від Господаря. Ці не тікають. Обвішані важчезними латами коні та вершники нагадують про дні молодості — вони збиваються у щільний панцирний ряд і мчать на Нього з криками про честь і смерть, чудовисько та Бога. Сталевий еквіт байдуже коригує маршрут та приділяє новоявленій загрозі хвильку свого часу. Його рухи вивірено змішують людську та конячу плоть із металами і шкірою, а леза ділять матерію на невеличкі шматки та позбавляють її Волі і рухомості. Вороги не показали страху смерті та поклали життя без сумніву — як і належить справжньому воїну або слузі. Перш закладена в тіла сила знайде вихід у світ та повністю розчиниться рухом у його заворушеннях, Господар вже очищений та позбавлений спогадів про неважливу подію. Свої я приречений нести до самої смерті.

Командир загону вважається достойним і еквіт забирає частку його плоті. Господар носить плащ-чохол з обробленої шкіри людських героїв і святих, як і вся його родина. Це символ зневаги до часів, коли сталеві еквіти самі були костюмами прадавніх людей, які ті надягали у легендарні битви. Мій рід дуже довго перебував у немилості, але кілька поколінь назад Господарі змилувалися та перестали вирізняти нас серед іншої худоби. Раніше вони допомагали нам берегти цей край, проте ми зневажили обов'язок та честь — вбили ці землі. Тепер ми служимо їм.

Проходимо повз залиту блискучою металевою жовтизною печеру. Всередині горить вічний вогонь та крутяться вічні шестерні механізмів. Дактилі роблять однаково рухливими, страшними і несхожими всі присвячені Бронзовому богу вівтарі. Чув, ніби їхній таємничий месія з’явився, якимось чином примудрившись поєднати власну сутність з відлитою у всіх часах бронзою, водночас з тим як зник та покинув своїх служителів Гермес. Подейкують, ніби вплив месії на тонкі бронзові механізми дозволив уцілити решткам підземних п’явок, після падіння держави дактилів через повстання створених тими машин і рабів. На відміну від рятівника тиранів та кровопивць, мій колишній бог навчав шукати істину і ґнозис та приймати рішення самостійно. Відчуваю полегшення від думки, що він вмер і не бачить мене.

Зустрічаємо групу паломників. Прикрашені та пронизані шестернями і трубами, механізмами та уламками покручі кидаються до мого супутника. Вони оточують сталевого еквіта і захоплено прославляють, називають Богом. Вперше за патруль, Він дозволяє прояв чуттів та знищує їх з огидою. Господар поливає рештки текучим вогнем, у супроводі цитати Оптимального алгоритму — благий Бог не стерпить поклоніння.

Минаємо кладовище пшеничних полів. Давно ці краї буяли цвітом та вологою, вкривалися зеленню та рухалися, ніби попіл. Жили, ніби попіл. Прекрасна перлина вабила розуми правителів усіх прилеглих імперій, тож не один десяток самодержців зайшов сюди на чолі могутніх армій, проте жоден не покинув непокірних гірних піків. Прикордоння дорого заплатило за свою свободу — воно вкрите шрамами, мертве та зневажене, його тіло випалене, а рани надзвичайно глибокі. З них кровить кристалізована суть земних надр — нова принада проклятого просторища.

Згадую останній патруль і згоряю від сорому. Вмерлий бог повчав: «Кожна причина має свій наслідок, а кожний наслідок має причину. Все відбувається відповідно до закону. Випадок — лише ім’я поки ще невідомого закону. Існує багато планів причинності, але ніщо не вислизне від Закону». Повторенням уроку справедливої неминучості борюся з собою та жену думки про покинутість і невідворотну смерть — про майбутнє. Натомість мені належить лише гадати про те, як найкраще послужити Господарю цієї і наступної миті, і жити так, ніби я вже вмер. Зупиняємося на стику гірної долини та розплавленого зоряним палом плато. Не розумію причини затримки, адже ми пройшли тільки третину, а протокол велить обійти всі міста центрального кола. Еквіт міняє напрям неочікувано та кардинально, і ми рушаємо в бік кола зовнішнього. Зціплюю зуби і покірно веду віслюків за сталевим вершником.