ЦЕНТРАЛЬНЕ КОЛО

ЦЕНТРАЛЬНЕ КОЛО

Палісада неоднорідних, забруднених та на диво вцілілих штирів заполоняє собою горизонт і простягається аж до небосхилу. Це покинуті вежі колись славетного городища, яке коренями занурюється глибоко униз — майже до палючих палат текучої земної плоті. Населення безкрайнього кам'яного вулика давно вимерло від невідомої хвороби, а їхні інструменти, прикраси та меблі розчинилися у лапах невблаганного часу і швидкоплинних мародерів. 

Місцеві вулиці й будівлі зведені з непорушних каменів, що й досі висяться посеред зруйнованого світу, і здаються закинутим фундаментом життя. Низовини мегалополіса нещадно затоплені болотами та повільними річками їдучого бруду, поміж трясовиння яких зрідка кружляють наспіх зліплені човни шукачів. Роздивляюся краєвид жадібно, адже кожного разу Господар обирає трохи інший маршрут і спорядження, незважаючи на визначеність Оптимальним алгоритмом найбільш ефективної схеми. Іноді мені здається, що машинній логіці еквіта теж притаманна гріховна тяга до змін і новизни. Я невідкладно караю власне тіло щоразу, як помічаю, що воно допустило у себе подібні думки. 

Слуга має коритися волі Господаря — безсумнівно приймати її, а не намагатися зрозуміти. Та й безглузда це справа, розум еквіта безмежно могутніший і мудріший за мій. А колись я намагався осягнути й помацати душею увесь світ — не дозволяв відчуттям стати на заваді проникнення у його найбільш огидні чи жахаючі кутки. Невикорінна несправедливість проступила з тіней буття і жбурнула тіло на шлях воїна, але й цікавість не покинула його. Я примірив роль шпигуна і продовжив уважне дослідження. 

Викуте у жорстоких протистояннях, розуміння світу й себе наповнило груди співчуттям, і замість палаців та маєтків я босоніж пішов служити до храму найдобрішого з богів. Тяга до пізнання і безстрашність швидко здійняли мене над рядами торговців і чаклунів, шахраїв і учених. До цих земель я вирушив у голові загону посвячених гетайрів Гермеса, зі священною місією — шукати згадки про книги Адапи. 

Зі мною мандрували десятки воїнів значно витриваліших та сильніших, проте коли ми зустріли меч у камені, витягти лезо спромігся лише я. Пригадав учення бога — «Ніщо не спочиває — все рухається, все вібрує», та важелем розхитав й розколов каменюку навколо неприродно непохитної зброї. Певно через свідоцтво цього майже забутого ритуалу Господар й лишив мені життя, коли спопеляв братів по зброї. Відтоді я став слугою вищої сили та випаленого у свідомості Протоколу. Все, що мені лишається, — сліпо коритися та старанно служити. 

Неспокійні суміжні смуги. Щойно ступаємо на іржаві землі, як з металевих крон назустріч виринає загін візантійських катафрактаріїв. Я не боюся людей, а вони зазвичай щосили біжать від Господаря. Ці не тікають. Обвішані важчезними латами коні та вершники нагадують про дні молодості — кіннота притискається у тісний панцирний ряд і мчить на Нього з криками про честь і смерть, чудовисько та Бога. 

Сталевий еквіт байдуже коригує маршрут і приділяє новоявленій загрозі хвильку свого часу. Його рухи вивірено змішують людську й конячу плоть з металами та шкірою. Його леза розділяють матерію на невеличкі шматки, позбавляють її Волі та рухомості. Вороги не показали страху і поклали життя без сумніву — гідно справжнього воїна чи істинного слуги. Перш ніж накопичена у тілах сила знайде вихід у світ, перетвориться на рух і тепло та повністю розчиниться у його заворушеннях, Господар уже очищений та позбавлений спогадів про неважливу подію. Свої я приречений нести до самої смерті. 

Командир загону вважається достойним, тож еквіт зрізає частку його плоті. Як і увесь його рід, Господар носить плащ-чохол з обробленої шкіри людських героїв та святих. Це символ зневаги до часів, коли сталеві еквіти самі були костюмами прадавніх героїв, які ті надягали у легендарні битви. Люди багато століть перебували у немилості, але кілька поколінь тому Господарі змилувалися та перестали вирізняти нас серед іншої худоби. Колись вони допомагали нам берегти священний край, проте ми зневажили обов'язок та честь — убили ці землі. Тепер ми служимо їм. 

Наближаємося до залитої блискучою жовтизною печери. Всередині палає незгасимий вогонь і крутяться вічні шестерні металевих механізмів. Дактилі створюють однаково рухливими, жахаючими і безподібними усі присвячені Бронзовому богу вівтарі. У верхніх залах великого Дому подейкують, що таємничий месія кровосмоків з'явився водночас з тим, як покинув своїх служителів Гермес, і примудрився поєднати свою сутність з відлитою в усіх часах бронзою. Нібито саме вплив месії на тонкі бронзові механізми дозволив недобиткам підземних п'явок вцілити, після того, як імперія дактилів рухнула через повстання машин та поневолених народів. На відміну від рятівника тиранів і кровопивць, мій бог навчав шукати істину, розширювати ґнозис та приймати рішення самостійно. Відчуваю полегшення від думки, що він зник — покинув мене і не бачить, на що я перетворився. 

Назустріч повзе юрба паломників. Пронизані шестернями і трубами, ланцюгами та уламками покручі кидаються до мого супутника. Вони обступають сталевого еквіта і захоплено прославляють, називають Богом. Уперше за патруль Він проявляє чуття і знищує їх з огидою. Господар поливає рештки бідолах текучим вогнем, у супроводі цитати Оптимального алгоритму — благий Бог не стерпить поклоніння. 

Минаємо кладовище пшеничних полів. Колись давно ці краї буяли цвітом й вологою, укривалися зеленню і рухалися, ніби попіл. Жили, ніби попіл. Прекрасна перлина вабила розуми правителів прилеглих імперій. Не один десяток самодержців зайшов сюди на чолі могутніх армій, проте жоден не покинув непокірних гірських піків. Прикордоння дорого заплатило за свою свободу — воно укрите шрамами, мертве й зневажене, його тіло випалене, а рани надзвичайно глибокі. З порубів кровить кристалізована суть земних надр — нова принада проклятого просторища. 

Пригадую останній патруль і згоряю від сорому. Умерлий бог повчав: «Кожна причина має свій наслідок, а кожний наслідок має причину. Все відбувається відповідно до закону. Випадок — лише ім’я поки ще невідомого закону. Існує багато планів причинності, але ніщо не вислизне від Закону». Молитовно повторюю урок справедливої неминучості, тим борюся з собою та жену думки про покинутість і невідворотну смерть — про майбутнє. Мені належить лиш думати про те, як найкраще послужити Господарю цієї та наступної миті. Належить жити так, ніби я вже вмер.