ВНУТРІШНЄ КОЛО

Проходимо квітучі мінні поля, деколи порізані глибокими ущелинами. Пройшло багато часу після зникнення з очей останніх обрисів присадибної ділянки, тож обережно дозволяю собі роздуми про надзвичайну гармонію та холодну байдужість Священного наділу. Гліцеринові паростки тягнуться до сірих висот у пошуках крихт небесного тепла, недоїденого попелом, як я тягнусь до металевої оболонки Господаря, розпеченої неквапливим рухом. Трубкові тулуби насторожено коливаються під сповненим жари та смертельних речовин буревієм. Кожен з нечастих віддалених вибухів сповіщає про чиюсь раптову загибель та прикрашає повітря спалахом машинних чи тваринних решток, а також рослинних спор. Колись це мене лякало, потім надихало, тепер я просто приймаю розпорошення за даність.

Через радіацію тут раніше нічого не росло. З часом на просторах внутрішнього кола розквітли сяйливі та яскраві квіти невідомих мові кольорів. Найвитриваліші з мандрівників навчилися водити по місцевих шляхах торгові каравани, а кожного циклу вздовж шляхів виникають та зникають навалені із брухту містечка мародерів. Ще у глибинах вражених космічними вітрами просторищ ховаються дозволені Оптимальним алгоритмом селища печерних племен, але їхніх жителів я ніколи не бачив, адже автохтони прибираються зі шляху і ховаються задовго до наближення еквіта.

Чорні щілини долівки зяють ворожістю. Сріблясті змії обертаються в кільця під каменями і кремезними уламками замішаної навпіл з брудом величі. Скалічені шукачі скарбів наївно занурюються у попіл і ховаються від погляду Господаря. Він бачить їх всіх, але вважає нижчим власної гідності полювати таку наволоч. Незваними паразитами в садах займуться, коли пролунає сигнал на обід. В кінці кожного циклу служителі покидають гнізда та забирають дві третини порушників. На початку кожного циклу плітки про успіх та багатство випадково обраної третини приводять новий натовп з машин і шукачів.

Мандруємо могилою Тифона. З щілин пошматованої земної кори повсюдно валять і збиваються в тумани гази — різнокольорові, їдучі та масні. Ближній шлях захоплений терновими буревіями, тож по ньому ніхто не суне. Лише накинутий промасленим полотном шатер повільно плететься на колесах. Танок маленьких спорових колючок зі сталевих тернів легко розриває майже будь-які матеріали, тож граючи зрізав з надзвичайно міцного полотна всі розпізнавальні знаки. Насторожений еквіт перебудовує шлях до каравану та прямує через коливання хребтових містків, надійно простягнутих над голодною чорною безоднею. Перевіряю кріплення захисного шару над власністю Господаря і веду віслюків за Ним. При наближенні схожий на гриб караван виявляється величезним та розкриває перед нами обійми. Торкаюся грудей і ми пірнаємо у проміжний загін.

Занурюємося у освячений туман і очищаємося, після чого прохід до внутрішньої зали розчиняється. До ока одразу ж впадають різноманіття та барви меблів і костюмів, а розум здогадується, кого зараз побачить зір. Егіпани. Після перевірки ліцензії Господар погоджується провести нахабних й безстрашних мавп до гірської стоянки. Він полишає нас з віслюками на поталу вічно цікавим приматам та мандрує назовні — стерегти шатер від хижих чудовиськ та прокладати маршрут крізь закручені серпентини спеченого каменю. Відчуття покинутості нагадує про останній патруль і мене вивертає від сорому, прямісінько у важкий фільтраційний шолом. Нахабних торговців вражає заразний мавпячий сміх, а один із козлів-велетів, запряжених у підвішені дерев’яні колеса, які через штирі та шестерні передають свій рух шатру, дивиться на мене щедро розлитою навколо великих прямокутних зіниць сумішшю розуміння та співчуття.

Під час подорожі торговці жадібно слухають мої історії про молодість шпигуном тирана та гетайром Гермеса і вкотре пропонують викупити у Господарів. Я відмовляюся, адже моє місце – тут. Вони роздратовано чухають захисні маски з козлячими рогами та вмовляють мене обрати хоч якусь винагороду — смиренно підкорююся, обираю виноградне і гранатове вино та вимочені у меді фініки. Егіпани скачуть на пружинних чоботях у вигляді козлячих копит, знімають з в'ючних баранів і пропонують найкращу зброю та магічні інструменти, одяг з надзвичайно легкого і міцного синтетичного шовку та коштовні прикраси – я сильніше стискаю руків’я меча та відмовляюся. Худоба не може володіти, лише користуватися.

Колись горді і вперті мавпи теж були рабами, але ті часи давно минули. Артистичні диваки часто співають і говорять римами та діють м’яко і хитро, проте у мить небезпеки вони відкидають грайливу граційність, сповнюються тваринної люті і не знають страху. Старці егіпанів часто тримають в цупких лапах кадуцей — чарівний посох провідника, що його мав всюдисущий Пан. Визволитель та покровитель бунтівних приматів наділив їх мовою і свободою, за що всі вони досі ритуально носять його божественні символи — козлячі копита й рога. Молодь егіпанів сповнена сил та цікавості, тож перед дорослішанням вони покидають стада величезних гірних козлів і баранів та відправляються одиноко досліджувати химерний світ навколо. Недовго споглядаючи безглузде й хаотичне життя людей мудрі примати зазвичай радо повертаються до рідних спільнот та вчаться ще глибше цінувати і кохати їх передбачуваний та розмірений життєвий уклад. Хоча є й такі, що сходять з розуму через цей непорядок, та викидають власні долі на вівтар невдячної справи виправлення людського буття.

Сигнал еквіта сповіщає про прибуття до величезного поселення падальників. Родина Господаря ледве їх терпить, проте мародери платять данину з дуже рідкого глибинного металу — один ніготь на річний цикл. Матеріал настільки важливий, що еквіти завжди забирають його особисто. Не маю слів, аби описати місто, чий купол складений з величезних корпусів прадавніх машин. Більшість з них розібрані чи поламані, проте є і цілі, а щонайменше на кількох з них досі можна помітити потужні системи враження. Подейкують, ніби деякі машини і сьогодні спроможні пересуватися та можуть втекти або навіть пересунути за необхідності все місто. Я ж не можу втекти від себе. Можливо, у мене вийде хоча б довести Господарям, що люди гідні життя та поваги.