СВЯЩЕННИЙ НАДІЛ

Північний вітер видирає душі з незахищених тендітних тіл. Загнуті пазурі з лискучого срібла простягаються до сповнених текучими блискавками небес та перетягують іскристу силу до земних надр. Там вона перерозподіляється до численних кузень і майстерень, служить справі Господарів та парою і димом вертається додому. На відміну від більшості тут, мені дозволено дивитися догори, тож я радо простягаю до хмар погляд, сповнений вдячності за тепло, яким ноги огортаються при ході. Схожі на поламані ікла титанів будівлі досі видніють на горизонті, прикрашені тонкими барельєфами і лінивими монументами та пронизані численними вікнами і дверима. Скільки там вмерло шукачів? З тисячі лицарів обіцянки, тільки одному вдається перемогти безсмертного підземного змія. З сотні змієвих переможців, лише один гетайр не зраджує своїй цілі заради безмірних принад мегалополіса. Чомусь серед цих святош майже нікому не вдається витягнути з каменю меч.

Потоки прив’язаних слуг та вільних караванів з далеких земель вже покинули підземні укриття після обстрілу та рутинно вливаються до своїх справ. Патрулі служителів знову кружляють поміж заборонених зон та видивляються жертву, ніби хижаки. Лише натовпу в полі видимості Господаря доводиться вкотре відкидати звичні наміри, схилятися та завмирати, у очікуванні поки їхній володар пройде. Сталевий вершник рухається дуже повільно і поважно, він плавко чавить Волю оточення своєю присутністю — втискає тіла підлеглих до землі відчуттями вдячності, захоплення і тваринного жаху. Монументи сторожів розводять ритуальні алебарди на шляху еквіта та дзвінко стинають велетенські барди за його спиною. Коли минаємо десятий сегментарний мур, хімічні балісти відправляють у небо яскраві різнобарвні снаряди. Ритмічна мелодія вибухів вторить величному гімну господаря. Вона наповнює груди рішучістю, а кінцівки молодецькою силою. Мрійливо задивляюся на мерехтіння відблисків з крил міріаду залізних комах.

Навколишні райони простягаються із глибин надр та приховані у товщах майже повністю, проте навіть їхні верхівки зримо поділені за типом і симетрично поєднані призначенням. Вбачаю у цьому холодну та незбагненну логіку Оптимального алгоритма. Звично мандруємо до шляху смерті повз опечатані трикутні амбари, чий вміст старанно прихований від усіх людей, а оболонки припорошені сірістю. Мої вуха чули, ніби прикордоння в цю пору колись вкривав товстий шар пухкого білого снігу. Тепер тут завжди густо вистелений попіл, з-під ковдри якого після кислотних дощів недовго стирчать руїни та кістки. Попіл стелиться, швидко кружляє і повільно плаває у повітрі, збивається у химерні шматки і скидається нескінченним океаном сірого пір’я. Попіл живе. Не дивно, що дикуни намагаються задобрити цю задушливу, непередбачувану і вбивчу силу, та поклоняються їй, ніби богу.

Оминаємо парові ферми та вітряки, а також садівників, що невпинно зрізають підживлені горючими газами і земельним палом мідні терни. Присадибні копальні спокійні, тож спокійний і я. Численні окуляри Господаря дрижать та наводяться, коли той уважно вивчає округу. Бронзові птахи у небі ліниво парять на небосхилі та загрібають повітря розлогими сітчастими крилами. В їхніх очах я, певно, малесенький як і сталевий еквіт. При наближенні ворогів Господар виросте та стане необорним велетом, я ж лишуся маленьким та непримітним. Похитуюсь через сильний поштовх — завдяки тиску із надр, через діри в землі нагору вилітають метали та мінерали, за якими ковзають механічні слуги. Посеред збагачених сейсмічною активністю полів я відчуваю себе незаслужено захищеним під широченною егідою благородної родини Господаря. Раптово чую серед покинутих транспортних жил дуже підозрілий гомін. Кінцівки напружуються і до них вертається злість.

Бруківка священного шляху складена маленькими трикутниками з різних металів. Вони жадібно п'ють і нехотя відбивають світло вічних факелів у тілі Господаря та складаються у химерні візерунки. Бійні пронизані магнітними рейками з-під металевих возів дактилів, тож звідти часто лунає дзвінке голосіння, проте цього разу шуми дуже тихі й скрипливі. Закриваю віслюкам очі, аби ті випадково не зійшли зі шляху, лишаю їх плентатися за поважною ходою еквіта та проштовхуюсь повз рабськи припалий до розжарених каменів натовп. Приміщення амбарів нагадують про Інанну та зустрічають згнилою тушею на крюку в кутку запустілої світлиці, а у стіні складу кісток хтось вибив люк. Через недозволений отвір пірнаю до заборонених тунелів. Недовго вивчаю віддалений гомін і завзято переслідую його. Протокол велить ненавидіти та нещадно нищити паразитів, що забрідають до закритих приміщень мануфактури. Я не смів опиратися його повелінням та сліпо керувався протоколами аж до останнього патруля, з дня, коли незаконно приховав на серці оповитий зміями жезл. Щонайменше вчинками, бо я давно не владний навіть над поривами власної душі.

Порушники вже близько. Оптимальний алгоритм велить ненавидіти паразитів, адже своїм гидким і впертим існуванням та невиліковною тягою до розмноження вони несуть загрозу для цілісності наших запасів та навіть справи. Натомість при знищенні ворогів я гадаю лише про те, які ж голод та потреба можуть гнати відчайдушних і знедолених людей до цих страшних смертоносних руїн. Моє тіло згорблене багаторічною службою, тож рухається і в половину не так швидко, як вони. Спираюся на меч і прислухаюся, потім корегую маршрут. Шкідники можуть бути спритнішими за мене, але я знаю ці місця — пам’ятаю їхні закутки, звички і рух. Навіть можу передбачати їхні зміни, ніби осягнув внутрішню логіку.

Невдовзі я заманюю порушників до очисного коридору і чую, як перед ворогами зачиняється люк. Хапаю зброю двома руками і відрізаю їм відступ. Маленькі фігурки гуртуються посередині та ховаються в розкинуті попід стінками купи сміття. Протокол велить ще старанніше нищити та ненавидіти дітей, адже вони несуть у собі менше вже непотрібної тяглості старого світу та можуть краще пристосуватися до вимог і викликів нового. Невдовзі я вертаюсь до Господаря та віслюків, ще більше горблюсь і тремтливо торкаюся до татуювання на грудях. Жах, сором і біль вертаються у втомлене тіло, а всі думки затоплені наміром знайти для нього якомога тяжче покарання.