МАЄТОК

 «І поклав я на серце своє, щоб шукати й досліджувати мудрістю все, що робилось під небом. Це праця тяжка, як у дав Бог для людських синів, щоб мозолитись нею.

Я бачив усі справи, що чинились під сонцем: й ось усе — це марнота та ловлення вітру!

Покривленого не направиш, а неіснуючого не полічиш!

Говорив я був з серцем своїм та казав: Ось я велику премудрість набув, найбільшу за всіх, що до мене над Єрусалимом були. І бачило серце моє всяку мудрість і знання.

І поклав я на серце своє, щоб пізнати премудрість, і пізнати безумство й глупоту, і збагнув я, що й це все то ловлення вітру!

Бо при многості мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!»

Екклезіаст

Сталевий еквіт
МАЄТОК

Прикордонні землі прокляті. Вони скалічені і вивернуті, збочені та сповнені власних уламків, ще й доверху залиті божественним сяйвом, яке Господар кличе радіацією. Непридатна для людського життя місцина притискається до сповненого мутованими чудовиськами Жахливого океану та захопленого некромантами Шеолу, тож вимагає постійної і надійної охорони. Це місце стережуть такі, як Господар. Охоронець бажає, аби хтось носив його зброю та пожитки. З цим справляються четверо віслюків. Нервові тварини потребують хоч трохи більш мудрого та розважливого поводиря. Це я.

Над головами кружляють потвори. Ще вище вертяться вентиляційні гаки. Під ногами стеляться труби і плити, а попід ними — покришені трупи і поламані лати. Поруч самостійно мандрують наділені душею теліжки, вантажені бронзовою зброєю для кочівників, яку ми міняємо на дорогоцінні мастила з далеких земель. Навколо дивляться під ноги та плетуться покручі  — колишні люди, кожний з яких став інструментом, призначеним робити одну й ту саму роботу до скону днів. Якби вони могли мріяти — мріяли б про інше життя, проте провина і страх перед зовнішнім світом, а також потреба у настановах і захисті, жалюгідністю та кріпацьким підкоренням витіснили з них усі інші чуття. Тепер раби протоколу подібні до злитків олова, що несуться закрученими шляхами конвеєрів, у сподіванні на переродження у щось більше.

Черговий обстріл. Стіни та стеля дрижать. Цього разу вороги засипають нас ще більшими дарами, від вибухів у стелі тунелю виникають тріщини, якими сюди проливаються попіл, розріджене світло і їдучі гази — з цього варива сплетене зовнішнє повітря. Невмирущі наглядачі здіймаються догори і заліплюють новоутворені зміни ландшафту своїми тілами, вони твердіють і вертають приміщенню священну герметичність. Від думки про герметичність, груди відчувають легкий дотик давно забутого палу, а руки тягнуться до прихованого татуювання кадуцея на серці. Під загрозою значно гіршої за смерть долі я мав випалити у собі всі відлуння минулого життя та відмовитися від нього, проте обвитий зміями жезл покинутого бога відірвати від себе я не схотів чи не зумів.

Коридори великого Дому надзвичайно широкі та погано освітлені. Розжарені рейки підсвітлюють лише центральну частину приміщень та приковують загальну увагу до найважливішого у ній, полишаючи решту простору нам. Посеред темних засмічених закутків та у вічно позбавлених благоустрою заглибленнях бігають численні нікчемні слуги, варті уваги не більше, ніж сміття, з яким вони змішуються при русі. Діловито доєднуюсь до бурхливого совання службовими стежками та гордовито скорочую шлях через підохоронні кімнати, недоступні звичайним людям. Неочікувано лунає сирена з сигналом заміни патрульних, а в кінці програється уривок з грандіозного гімну родини Господаря. Завмираю і задумуюся про даровану високим статусом можливість прикинутися зайнятим та сховатися. Душа змучена страхами, а тіло розбите втомою, тож я не знаходжу у собі сил опиратися поклику Волі до життя і заповзаю у холодну щілину.

На Зібранні з тисячного натовпу особистих слуг Господаря оберуть лише одного. Раніше я мріяв про таку ношу і радо підміняв менш рішучих та амбітних людей, проте зараз навіть тисячного шансу на гіршу з можливих доль достатньо, аби вразити кінцівки жахом і паралічем. Як і у перших присвячених богам Домах, кожне приміщення цього Дому повниться сотнями вірних слуг та призначене для організованого втілення єдиної ланки величезного виробничого ланцюга — мануфактури. Повз проходять ліктори, чиєсь затуплене лезо підозріло нагадує меч. Я пригадую зброю і камінь, виклик і посвяту, та сповнююсь палючим соромом. Цього тепла стає, аби вигнати туман з очей і побачити кадуцей під шаром бруду і опіків на грудях, та привести тіло до коливального руху. Виповзаю і біжу.

Дрижання кінчилося. Арсенал ще далеко, а в очах вже темнішає. Ноги давно забутим чином підкошуються, а тягар на грудях важчає. З молодості я звик думати, що нічого не боюся, проте після останнього патрулювання в моє тіло повернувся жах. Я довго не згадував про смерть, але нещодавно пригадав, що на мене може чекати значно гірша за неї доля. Мої вуха чули, а очі бачили це. Мої руки не змогли навіть перервати подібну долю, і провина за це досі лежить на відповідальному за них серці. Я несуся на ритуал вибору із тягарем по всьому тілу і сподіваюся, що цього разу обраним буду не я.

Жереб мій. Знову в обхід. Господар вбирається у знаки мирської влади та символи бога — Оптимального алгоритму. Охоронець натягує зовнішні шари панциру та сідлає сталевого коня. Обидва широченні колеса потвори самозакохано шурхають при повільній поважній ході та прогинаються, коли сповнений безмежної величі та найрідкіших металів еквіт сідлає свою другу половину. Я одягаю тварин у захисні костюми і вдягаюся сам. Я обтяжую витривалих супутників речами Господаря та згинаюся під вагою ноші. Я розчиняю шлюзи і ми покидаємо стіни родинного маєтку.