МАЄТОК

 «І поклав я на серце своє, щоб шукати й досліджувати мудрістю все, що робилось під небом. Це праця тяжка, як у дав Бог для людських синів, щоб мозолитись нею.

Я бачив усі справи, що чинились під сонцем: й ось усе — це марнота та ловлення вітру!

Покривленого не направиш, а неіснуючого не полічиш!

Говорив я був з серцем своїм та казав: Ось я велику премудрість набув, найбільшу за всіх, що до мене над Єрусалимом були. І бачило серце моє всяку мудрість і знання.

І поклав я на серце своє, щоб пізнати премудрість, і пізнати безумство й глупоту, і збагнув я, що й це все то ловлення вітру!

Бо при многості мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!»

Екклезіаст

Сталевий еквіт
МАЄТОК

Прикордонні землі прокляті. Вони скалічені й вивернуті, збочені та сповнені власних уламків, ще й доверху залиті божественним сяйвом, яке Господар кличе радіацією. Непридатна для життя місцина тиснеться до сповненого мутованими чудовиськами Океану жахів та захопленого некромантами Шеолу, тож вимагає надійної охорони. Це місце стереже рід Господаря. Високорідний захисник бажає, аби хтось тягав його зброю й пожитки. З цим справляються четверо віслюків. Лякливі тварини потребують хоч трохи більш мудрого й розважливого поводиря. Це я.

Над головами кружляють рукотворні потвори. Ще вище вертяться вентиляційні гаки. Під ногами стеляться труби і плити, а попід ними — покришені трупи і поламані лати. Збоку самостійно прокладають шлях обтяжені душею теліжки, навантажені бронзовою зброєю для кочівників, яку ми вимінюємо на дорогоцінні мастила з далеких земель. Куди не глянь, усюди плетуться та зирять під ноги покручі — колишні люди, кожен з яких закоснів у інструмент, призначений виконувати одну й ту саму роботу до скону днів. Якби вони могли мріяти — мріяли б про інше життя. Проте провина і страх перед Великим зовнішнім, а також навіяна потреба у настановах та захисті, жалюгідністю та кріпацьким підкоренням витіснили з покручів усі інші чуття. Відтоді раби Протоколу уподібнилися злиткам олова, які приречено носяться закрученими шляхами конвеєрів, і сподіваються переродитися у щось міцніше.

Черговий обстріл. Стіни долучаються до дрижання даху. Сьогодні вороги навіть щедріше обсипають нас дорогоцінними дарами. Вибухи засівають стелю тунелю тріщинами, крізь які сюди проливаються попіл, розріджене світло і ядучі гази — саме з цього варива сплетене зовнішнє повітря. Невмирущі наглядачі злітають догори, і заліплюють новоутворені отвори своїми тілами. Вони скупчуються і твердіють, та повертають темним залам священну герметичність. Думка про герметичність свербить у грудях і нагадує про давно забуте відчуття, а пальці тягнуться до потаєного татуювання кадуцея над серцем. Під загрозою покарання, безмежно страшнішого за смерть, я мав випалити у собі усі відлуння колишнього життя та відріктися від нього. Проте відірвати від себе увитий парою змій жезл, символ покинутого бога, я не зумів, чи не схотів.

Ледь освітлені коридори великого Дому шириною простягаються на день ходу, а довжина їхня, мабуть, не знає кінця. Розжарені рейки висвітлюють лишень серцевину приміщень, і полишають решту простору нам. Посеред затінених й засмічених закутків, та у вічно позбавлених благоустрою просторах, тисячами метушаться нікчемні слуги, варті уваги не більше, ніж бруд, з яким вони змішуються при ході. Діловито приєднуюся до бурхливого совання службовими стежками, і гордовито скорочую шлях крізь підохоронні кімнати, недоступні звичайним людям.

Різко заграла сирена — сигналізує про зміну патрульних, а на завершення програє уривок з грандіозного гімну роду Господаря. Завмираю, і пристаю думками до забезпеченої високим статусом можливості — прикинутися заклопотаним та сховатися. Душа моя виснажена страхами, а тіло змучене утомою, тож я не знаходжу сил опиратися поклику Волі до життя, і ховаюся у холодній щілині.

З тисячного натовпу особистих слуг Господаря на колегії оберуть лише одного. Раніше я мріяв про високу честь і радо підміняв менш рішучих й амбітних людей. Проте зараз навіть тисячного шансу на гіршу з можливих доль достатньо, аби вразити кінцівки паралічем. Як і у перших присвячених богам Домах, кожна зала цього Дому повниться сотнями вірних слуг, і призначається для втілення єдиної ланки величезного виробничого ланцюга — мануфактури.

Повз мене зверхньо маршують ліктори, чиєсь затуплене лезо болісно нагадує меч. Пригадую зброю і камінь, виклик та посвяту, і сповнююсь палючим соромом. Цього тепла достатньо, аби вигнати туман з очей і узріти кадуцей під брудом й опіками на грудях. Приводжу тіло до коливального руху, виповзаю, і біжу.

Дрижання в будівлі та у членах вщухає. Арсенал ще далеко, а перед очима вже темнішає. Давно забутим чином ноги підкошуються, а тягар на грудях важчає. Я з молодості звик казати собі, що нічого не боюся, проте після останнього патрулювання у моїй душі поселився жах. Я роками привчав себе не згадувати про смерть, але нещодавно пригадав, що існує значно гірша за неї доля. Мої вуха чули, а очі бачили це. Мої руки не спромоглися навіть перервати подібну муку, і провина за це лежить на відповідальному за них серці. Я несуся на ритуал вибору з відчуттям незносного тягаря по усьому тілу, і сподіваюся, що цього разу обраним буду не я.

Жереб мій. Знову в обхід. Господар вбирається у знаки мирської влади та символи бога — Оптимального алгоритму. Захисник натягує зовнішні шари панциру, і сідлає сталевого коня. Обидва широченні колеса потвори самозакохано шурхають при поважній ході, та прогинаються, коли обтяжений найрідкіснішими металами еквіт сідлає свою другу половину. Я одягаю віслюків у захисні костюми і вдягаюся сам. Я обтяжую витривалих супутників речами Господаря, і сам згинаюся під вагою ноші. Я розчиняю шлюзи, і ми покидаємо стіни родинного маєтку.